Поведи мене в гори.
Дивися: я вже дорослА;
я вже вийшла на сушу, розплутала море,
що піною билось в грудки,
та по тлових вузлах,
розпустила нагрудні вінки із бутонами зла
і вдихнула небес,
що рожевим світанком розквітли...
Поведи мене в гори.
За руку візьми - й поведи.
Я не буду пручатись, готова нести на собі
кілометри годин,
без питань і звертань;
мовчати сюди і туди,
дослухаючись хащів,
де вітер гойдає іуду…
Поведи мене в гори і викупай
в молоці…
Із одвічних грудей,
що набухли туманом, як чадом…
Покажи мені ранок в лискучій ріці:
я навиділа доста вселенських і просто
кінців,
і тепер я волію побачити світопочаток.
Поведи мене в гори!
Нехай нам обом задзвенить
заблукала корова
дзеленьком у правому вусі;
а під лівим - зійдуться вусаті коти-баюни
і нашепчуть про стежку,
що виведе в затишний низ;
і про іншу – туди, куди я дивитись
боюся…
Я нескоро ще гляну,
хоч скільки мене не годуй.
Надігнившу о-манну доточує яблучна гусінь;
воскресають іуди, а вітер все дме,
як і дув…
Поведи мене в гори…
Сама я туди не піду.
Бо забуду зворотну дорогу
і не повернуся.
____________
* Оригінал тут:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327324
чоловічий варіант 
