Краще б плакала, чесно.
Кричи, не кричи - у всіх свої затички у вухах.
І правильно - нема вже кого слухати: тиша вмерла ще вчора під схлипування останнього дощу.
Нема сенсу шукати в цьому якийсь сенс.
Все набагато простіше: найголовніше лежить на поверхні, а ми його ігноруємо, думаючи, що це занадто легко для такого божевільного світу.
Божевільний світ, божевільні люди, божевільні почуття... Це єдине, що ще важливо - пам*ятати, що ти живий, хоч як би іноді не хотілося забути.
Пірни в себе, втопися в собі і згадай, як це - чути своє серце, яке відчайдушно б*ється в грудній клітці, нагадуючи, що воно в тебе є.
Заплющ свої очі і зрозумій, яке то щастя - бачити щось крім своїх нутрощів, крім нутрощів свого егоїзму.
Вистрибни з вікна і в останню мить перед падінням згадай, що маєш крила.
Забудь все, чому тебе вчили, й усвідом, що то безмежна радість - відкривати щось для себе вперше.
Воскреси свою тишу, візьми за руку дощ і згадай, що сльози - це лише вода, що крик - то тільки звук, і насправді все не так погано, поки осінь міцно тримає тебе у своїх обіймах.
А вона не відпустить, поки ти сама цього не захочеш.