Коли був юнаком буйногривим –
задивлявся на гарних дівчат.
І зоринки лукаво-знадливі
пломеніли в дівочих очах.
Духовий грав у клубі до ночі.
А коли білий вальс запалав –
спалахнули ми враз очі-в-очі,
і ти погляду не відвела.
Неосяжну, незвідану повінь
я в блакиті гарячій відчув.
Очі лагідні, повні любові,
запалили у серці свічу.
У казармі листи зогрівали...
А як службі надходив кінець,
як же боляче очі ховала,
коли з іншим ішла під вінець!
Плинуть роки у повінь Дніпрову.
І вирує бурхливе життя.
Наші очі стрічаються знову,
бо не гаснуть палкі почуття.
Бо мелодія давня не тане.
Це ж отут я ходив молодим!
Може, станемо врешті сватами
і не вмовкне жаданий мотив?
