Розморгались загадково
зорі в дзеркалі ставка.
На душі дзвенить окова
і ніколи не змовка.
Зорецвіт – такий далекий,
та у Всесвіті – рідня.
Над планетою у леті
каруселі ночі й дня.
Вітерець полоще ніжно
у ставку вбрання верби...
І добро, і зло – одвічні.
На мені – тавро журби.
То прикутий, то полину.
То радію, то журюсь.
Підіймаюсь безупинно
і боюсь, що розіб’юсь.
Чи співають десь під серцем,
чи то плачуть солов’ї?..
На Голгофі ж, як ведеться,
розпинатимуть свої.
Пролягли, немов попруги,
і шляхи, й круті стежки.
Та здіймаються хоругви.
А роки – немов штики.
За добро терплю наругу.
Та завжди свій хрест несу.
Знаю: ворога і друга
поєдна останній суд.
Знаю істину лукаву:
гаснуть зорі наяву.
І чаруюсь тихим ставом,
мов останній день живу.
Головна заслуга волі –
на своїй землі вмирать,
щоб колись у кожній долі
возсіяла благодать.
Мерехтить сріблясте плесо.
Крига скресне знов і знов.
Берег долі – наче лезо.
Роздуми – терпке вино...
Неповторним візерунком
розмальований ставок.
Грають зоряні чарунки...
Стрепенувся поплавок!
Олександр Печора
(Ромоданець)
он, виявляється, чого думки такі сімні над плесом -- не клювало! і от -- життя одразу ж поміняло відтінки... і плесо -- поплавок стрепенувся... і справді, хіба нам усім і кожному з нас окремо багато треба?.. тільки того й треба, що наразі хочеться...
прекрасний вірш, прекрасний! тихий мудрий задумливий плин думок, як і саме плесо, і фінал такий несподіваний!
...На Голгофі ж, як ведеться,
розпинатимуть свої...