|
Коли в саду волочать леви сумовиті
Бідарку зі старих кохань,
На вежі вуглики очей моїх жадань
Спостерігають, сумовиті,
Бідарку зі старих кохань.
В обвитий вервицею звабний силует
Грудей цариці – злотий встромлено стилет.
Незрушною гримасою омфалу
Глядить Горгона на червоній плоті валу.
У торсів, знесених на чорний постамент,
Відбиті руки – Афродіти рудимент.
Волочить, за густе волосся, ззаду,
Криваву голову, жорстоко зжату,
Іродіада.
Руді герої, вогняні кущі з легенди,
Злягли! – під кришивом чи сфінкса, чи горенди.
Де перламутр ночей і мармур вечорінь?
Втекли – на чорний схід ранкових погребінь.
О де Персей і той сліпучий василіск,
І закривавлених мечів пекучий блиск?
Де юних лотосів цілунки і дарунки
Жінкам – де розкіш квітів і пісенні трунки?
Де ті обійми чисті, у безсмертнім сні
До ликів схилені, у сонячнім огні?
Де ті коханці в сяєві судомних жертв
У вечори п’янкі в саду, де править смерть?
О, там, де леви сумовиті
Везуть бідарку зі старих кохань.
Удаль з очей моїх
Від урочистих спогадів гірких,
Із саду втрачених жадань.
Чи до пустель, чи до магічних сфер,
Чи до боїв, чи до печер,
Чи до руїн, чи в забуття миттєве:
Куди він прагнув, хрип отих рудавих левів?
Куди ті леви волокли
Утому лап і сум очей:
Чи до вигнання волокли,
Чи до смертей?
Палає небокрай над містом величезним:
Дахи, палаци і мости в огні;
Наскрізний чад міський пластом кремезним
Затьмарює сузір’я мовчазні,
Завмерлі в неба глибині;
Заводи тчуть тканину стильну
Із мар – що стане безкінечністю й життям
Удень! в підвалах ніч сортує крам
І випікає хліб із кістяків могильних;
Усесвіт, виснажений хвилями морів,
Розпродається з банківських столів.
І потяг, летячи зі свистом,
За вікнами у маячню зливає місто.
Чи до безумств, чи до магічних сфер,
Чи до руїн, чи до химер,
Чи до смертей, чи в забуття миттєве:
Куди він прагнув, хрип отих старезних левів,
Коли вони із саду мармурів урочих,
Від лагідних дерев під балдахіном ночі,
Поволокли крізь юрми, сумовиті,
Туди – на площі, чадом оповиті,
Із саду втрачених жадань –
Жалку бідарку тих кохань?
***
L'ANCIEN AMOUR
Dans le jardin, où des lions mélancoliques
Traînent le char du vieil amour,
Mes yeux ont allumé leurs braises sur la tour
Et regardent, mélancoliques.
Traîner le char du vieil amour.
Des chapelets de seins enguirlandent le bord
Des seins de reine, où sont plantés des couteaux d'or.
Le sourire des Omphales, qui plus ne bouge,
Et les yeux de Méduse ornent le timon rouge.
Sur de noirs piédestaux voilés, des torses nus,
Les bras coupés, disent qui fut jadis Vénus.
Et par les crins, à l'arrière, traînée.
Saigne la tête atrocement glanée
D'Hérodiade.
Les héros roux, buissons de feux dans les légendes,
Tués ! — sous quel broiement de sphinx ou de gorendes?
Les nuits avec la nacre et les marbres des soirs?
En fuite — et quels brusques tombeaux d'Orients noirs.
Où le Persée et les dragons écaillés clair
Et les glaives où fermentait du sang d'éclair?
Où les lotus des baisers frais, où les losanges
Vers la femme — de fleurs, de chants et de louanges?
Où les bras purs, lacés en immortel sommeil,
Autour de fronts penchés sur des seins de soleil?
Où les amants tordus comme des arbres d'or
Dans le soir enivrant du jardin de la mort?
Là-bas, où les lions promènent,
Mélancoliques, le char du vieil amour.
Mes yeux l'ont vu sortir
Du solennel jardin des souvenirs.
Mes yeux qui veillent sur la tour.
Vers quels caveaux et quels lointains béants,
Vers quels combats, vers quels néants.
Vers quels oublis et vers quelles ruines,
Poussaient, ces lions roux, le han de leurs poitrines?
Vers où leurs pas s'en allaient-ils?
Leurs pas usés, leurs pauvres pas,
Vers quels exils s'en allaient-ils,
Vers quels trépas?
L'horizon rouge éclate en ville colossale
De toits et de palais et de ponts dans les cieux;
Une fumée immense et transversale
Barre des visages d'astres silencieux
Comme des morts, au fond des cieux;
Les usines tannent de la matière
Splendide et qui sera la vie et l'infini
Demain ! on fait, en des sous-sols de nuit.
On fait du pain avec des os de cimetière;
Les fleuves de la mer écoulent l'univers
Vers les banques et les hangars ouverts;
Et, brusque, un train qui siffle et passe
Jette la ville en fusion par les espaces.
Vers quelle folie et quels lointains béants.
Vers quels oublis, vers quels néants,
Vers quels trépas et vers quelles ruines
Poussaient, les vieux lions, le han de leurs poitrines.
Lorsque, quittant le grand jardin peuplé de marbres
Et les ombres qui leur tombaient, bonnes, des arbres,
Ils sont venus promener par les rues
De la ville — là-bas — et des foules bourrues,
Mélancoliques, loin de la tour,
Le char piteux du vieil amour?
ID:
337563
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 15.05.2012 15:02:39
© дата внесення змiн: 02.02.2013 21:34:48
автор: *****
Вкажіть причину вашої скарги
|
