Усе сховалося у дим.
Враз припинилась стрілянина.
Ми до сих пір не знали ким,
Нам ця страшна влаштована
година.
Затихло все і раптом вітром
свіжим
Дим той у море віднесло.
В вітрилах білих,що аж очі
ріже,
Побачили ми братці теє зло.
На хвилях гойдався ліниво,
Неначе з казки,корабель.
Із диму виріс він мов диво.
Так ось хто влаштував нам
карусель.
На щоглі сіпався,мов привід,
Шматочок чорний полотна.
На ньому блимав білий череп,
Немов сміявся сатана.
Вітрильник сунув просто жах,
Такий великий і красивий.
Навис над нами,наче дах.
Помилуй Боже,справедливий.
Та раптом дим гармат галерних
Від нас його знов заховав.
Не стало видно щогл манірних,
Та залп за залпом залунав.
На бік галера похилилась.
Пробили ядра її борт.
На місці,раптом,закрутилась,
Неначе пхав у носа чорт.
Наш капітан,в баюрі крові
Посеред палуби лежав.
До смерті був на поготові,
Мене до себе зажадав.
-Мабуть немає нам спасіння,
Підемо скоро ми на дно.
Піратів прокляте насіння
Нас доконає всеодно.
Мені вже нічого губити,
Та все ж,дівчиська мені жаль.
Спробуй небогу захистити,-
В його очах була печаль.
-Та ще одне,поглянь раби
Підуть з галерою на дно.
Мабуть і їм не вирватись збіди,
Та все ж звільни їх.Все одно.
На тому і замовк.
Віддав Алаху душу.
Хоча і був він хижий вовк,
Йому за все вклонитись мушу.
На смерть приречені раби,
На волю справді не чекали.
В лабетах спільної біди,
Швиденько зброю похапали.
Пірати вже і не стріляли.
І не пішли на абордаж,
Спокійно лиш спостерігали,
Як йде на дно галери екіпаж.
Та бачить Бог,раділи вони рано.
З галери полетіли в них гаки.
Ті,перед ким життя закрило брами,
На них полізли,наче павуки.
У цій кровавій преісподній,
Турчанку я з очей згубив.
Галерою ганяв,мов вовк голодний.
Шукав,кричав і з жалю вив.
Вона,мов канула у воду,
Нащо ж мені тепер життя.
Забрала смерть її чарівну вроду.
Без неї я не бачив майбуття.
Один на тонучій галері,
Я поміж трупами сидів.
Немов у ад відкрив я двері.
Тоді мабуть я посивів.
Останнім поглядом окинув
Я той проклятий корвбель,
І ніби камінь з серця скинув,
Побачив я мою газель.
Вона шаблюкою махала.
Хтось прикривав її зрабів,
Та,раптом,на коліна впала.
Від страху я аж остовпів.
Опам`ятався вже у бійці,
Коли уздрів її живу.
Її вбрання-діра на дірці.
Сама ж мов ангел наяву.
Пірати мужньо захищались,
Та було мало їх,однак.
Рабам на милість не здавались,
А ті їх били так і сяк.
Багри й сокири йшли у діло,
Уламки весел й палаші.
Усе навкруг немов кипіло.
Не було жалю у душі.
В руках зрадливої судьби,
У цій кровавій різанині,
З`єднались турки і раби
У переможній цій хвилині.
Так славно скінчилось усе.
Раділи ми життю,мов діти.
А що ж майбутнє нам несе?
Чи щастя,а чи може біди.
Турчанка,в окровавленій одежі,
На гру дях плакала моїх.
Щасливі були ми без межі.
Я ж був щасливіший за всіх.
На нас здивовано дивились:
Чи примха це,а чи судьба?
Та мабуть все ж на друге
погодились,-
Турчанка закохалася в раба.
ID:
345979
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 24.06.2012 14:08:50
© дата внесення змiн: 24.06.2012 14:08:50
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|
