Єдина, ніжна, незрівнянна,
Я досить пізно зрозумів,
Що втратив не тебе, кохана,
А сам себе. І мало слів,
Щоб втамувати біль нестерпний,
Та, щоб зарадити собі,
Я все блукаю нашим степом,
Схиливши голову в журбі.
Там не буяють пишні квіти
І золотаві ковилі,
Ранковим смутком оповиті,
Снують тумани по землі.
А я пригадую те літо
В терпкій принаді диких трав,
Уста дівочі соковиті,
Які до болю цілував.
А я пригадую ту скелю,
Де ми гуляли до зорі,
І світлячків вогні веселі
Світили нам, як ліхтарі,
І шепотіли нам дзвіночки
Свою мелодію п’янку,
А ти, як Мавка, у віночку
Кружляла в радіснім танку.
І захлиналась в небі пташка
Щасливим співом голосним
І зрозуміти вже не важко,
Чому над степом сизий дим.
Чому так тужно скиглить пташка.
І скеля спить, мов сірий склеп –
Там, де цвіли твої ромашки…
Лишився вигорілий степ.
