Дівчина сумувала плачучи,
Хотіла хоча б з кимсь поспілкуватись,
Хотіла би зустріти ідучи
Людину, що до неї приласкатись.
Сім'єю степ для неї був завжди,
А батьком небо ясне називала,
Сестрою – річку чистої води,
Але людей, людей не вистачало!
Одного дня гуляла у степу,
Щоб сум та тугу трохи розігнати,
Щоб освіжити душу молоду,
Щоб вітерець легенький наздогнати.
Отак гуляючи собі сама,
Якусь бабусю по дорозі встріла,
Почувши хоч якісь людські слова,
До себе ту бабусю запросила.
Старенька стала, вирішила щось,
Й промовила тихесенько дівчині:
«Скажи, чому так в світі повелось,
Що ти отак в степу жила до нині?
Чому пішла ти у святі поля,
Чому не захотіла світських байок?
Скажи, яке небесне янголя
Тебе принесло зустрічати ранок?»
«Ой, милая бабусю, відповім:
Пішла я в степ, щоб зникнути назавжди,
Із того світу, де шалений ритм
Уб'є зерно пристойності і правди.
Для чого мені слава або честь,
Якщо я маю інші нагороди,
Мені б лиш совісті пронести хрест
Через спокуси різні та незгоди.»
«Ціную, дочко, щирість я твою!
Таких як ти зосталось небагато,
Тобі я руку дружби подаю,
Ходімо, доню, вже скоріш до хати.»
Зраділа дівчина сій новині,
Що ще жива душа із нею буде,
Що в сій пустинній тихій рівнині
Крім неї будуть ще живії люди.
Прийшли в хатину, одпочили ледь
Та й жити почали в ладу та мирі,
Наповнилась оселя сміхом вщерть,
І закрутилось все в життєвім вирі.
