Ми ідем... Всупереч всьому...іноді навіть проти себе... Вона ішла теж... Під ногами шурхотіли протези душ та уламки скляних оболонок...оболонок, бо це все, що лишилось від кришталевих людських сердець... Та Вона вже давно не вважала тих істот за людей... Вона жила, бо так треба було, бачила і чула, щоб було через що страждати...дихала за звичкою... Колись, ще до такого жорстокого розчарування в людях, Вона любила глибоко дивитися в очі цим істотам і сканувати, мов рентген їх душі... А зараз сканувати вже нічого... Лишились тільки згадки... Спогади, які давали їй причину для хибної радості... Хибної, але такої потрібної... Від гучних почуттів, що вирували всередині хотілось закрити вуха... Вона більше не мріяла... Вважала, що мрії руйнують її життя і лише завдають болю... Не спілкувалася з людьми бо дуже швидко і сильно до них звикала.... Вона вже давно не дивиться фільми і перестала читати книги... В них занадто лукавості і самообману... Тільки музика здавалася їй чесною... В ній завше чулись фальшиві ноти... Вона цілком своїми мажорними чи мінорними акордами задовольняла певний її стан того, що ще мала сміливість назвати єством... Вона ішла... Думки, вилітаючи з її голови, просто зникали... В них всотувалась сірість мегаполісних буднів і їдкий сигаретний дим... Навідмінно від мріяння, довіри і перегляду кіно вона не вважала куріння поганою звичкою... Та все ж з кожною пустою пачкою обіцяла кинути... Він теж став для неї 3вичкою... П'ять хвилин тому Вона дозволила собі це усвідомити? Чому звичкою? Бо в почуття Вона теж не вірила... Вважала, що їх справжніх люди вже не мають, то все їх фантоми... Щось гірке обпалило в горлі... Чи то був нікотиновий смог затушеної дощаною краплею цигарки, чи то тліли рештки обвугленої душі, та це змусило подивитися її широко розплющеними очима вгору... Дощ крапав прямісінько в серце... Ультрамарин над нами гірко плакав... Небу шкода дівчини, яка здалася... Дівчини, що зареєструвалась в суспільстві під ніком "розчарована" і нічого не намагалася з цим вдіяти...
