Озирнися назад: як ти вік прожила?
Чи зробила усе, що хотіла?
Чи дерева садила і чи дім свій звела,
Для майбутнього діток зростила..?
Плечі обгортала ранкова прохолода. Осінь. Горобинові грона полум'яніють дозрілістю, неначе нагадують: літо минуло...
Миттєво відшуміло грозами, відсвітило сонячним промінням, дмухнуло пахощами вітровію... Зігрівши душу і тіло, кануло безповоротно у просторі і часі, залишивши напам'ять на покуті пучечок засушених духмяних квітів, посвячених на Маковія.
Ганна сиділа на призьбі своєї хатини і вдивлялася в розкішний, обважнілий плодами сад. Ще зеленіє, а листочки вже тремтять під струменем осіннього вітру. Вона знає: прощаються, збираючись у свій останній політ. Все змінюється у часі...
Ось і вона. Хіба ж думала, що назавжди подружиться із самотністю. Не спиться Ганні, думки просяться на волю. Стривожили вчорашні події і не спинити думок, що чередою обступили жінку. Та й події не такі вже важливі, а нагадали давню істину: своєю душею розплачується людина за життєві помилки.
Літечко вирувало біля Ганниної хати босоногим галасом дітлахів сусідки Марфи. До неї всі рідні звозили своїх чад на «оздоровлення», як говорила сама газдиня. І не тільки внучата бігали на її подвір'ї, а й діти далеких родичів, знайомих. Всіх приймала Марфа. Посміхаючись зустрічала, ніжно гладила їхні голівки і вони враз ставали рідними.
Тільки дві хати й залишилося на хуторі: Марфина і Ганнина. Так і жили дві жінки, розділені великою огорожею колишніх сусідських чвар. Але Ганні про це згадувати зовсім не хотілося. Давно було, а миру і сьогодні немає. Якось пробувала Марфа помиритися, приходила до Ганни, коли та надовго злягла з грипом. Але хіба ж могла Ганна простити Марфі її щастя? Заздрила, завжди заздрила. І чоловіка, і дітей має, і родина велика й багата. А Ганна сама, одиначкою так і прожила. Сама збудувала брилу самотності і вічного непорозуміння, а вину за змарноване своє життя перекинула на «щасливу» сусідку.
Багато літ спливло, поки зрозуміла Ганна свою вину. А вчорашні, підслухані Ганною слова маленької Марфиної гості вразили жінку в самісіньке серце: « Бабуню, ти не плач, коли тобі буде сумно, а подружися з тою бабусею, що у хаті за огорожею. А то вона теж плаче. Я бачила в щілиночку. Вона така смутна. Ти, бабуню, дай їй яблуко, оте смачне, що я дуже люблю...».
«Це маля – навіть не рідня, а з дитячого будинку на літо дочки Марфині взяли і разом зі своїми дітьми привезли відпочити», - шепотіла сердито Ганна. Вона тулилася все ближче до огорожі, щоб усі розмови почути. А ввечері сама собі їх переповідала, роздумувала. І веселіше ставало на душі, не так самотньо зиркала темна ніч. Ганна спочатку відганяла Марфину ватагу зі свого саду. А з часом звикла до її веселого галасу. І всю зиму виглядала, коли знову приїдуть. Навіть огорожу трішки розібрала в одному місці, щоб легше було перескочити, бо таких смачних яблук не було ні в кого. Та її діти побоювалися. Старалися влетіти в садок тоді , коли їхня розвідка доносила, що баба Видра ( так її називали позаочі) пішла прати на ставочок ( яма під вербичкою з джерельцем, а все ж свіжа водиця). І Ганна часто йшла прати, взявши на плечі кошелика з кухонними(не такими вже й брудними) рушничками. Посміхалась сама до себе: дивина, але вона вже любила цих дітей.
А вчора всі Марфині гості зібралися від'їжджати, літо закінчилося. Душа Ганнина теж холола, загортаючись у килим осені і самотності. Тихими вечорами жінка відшукувала у думках помилки своєї молодості і топтала їх пекучими сльозами старечої зрілості.
Ганна була найгарнішою дівчиною не тільки на хуторі, а й на селі, куди ходила до школи. Підросла. Навіть старезні баби не дозволяли собі обговорювати коротку спідничку Гані. « Гарно Гані, хай так і ходить», - шамкотіли одна до одної. Все коротшою ставала спідничка, і все більше хлопців крутилося навколо дівчини. А вона, гонорова і вередлива, все перебирала нареченими. І не помітила, як всі вони створили свої сім'ї, так і не діставши високу планку Ганниного вибору. Проспівала красиве молоде життя... А згодом відчула об'ємний вакуум порожнечі навколо себе. Зазирнувши за звичкою на хутірські вечорниці, побачила, що її одноліток там немає. До молодих, з їхніми дивними розвагами, вона вже не вписувалась. До жінок-одиначок приставати не хотіла. І все частіше залишалась вдома сама. Хутірські потихеньку перебиралися в село. А Ганна, залишившись без родини, почала всіх сторонитися. Душу і серце приклала до роботи. Чистесенько виполювала городину, розводила домашнє господарство. З часом праця перейшла у жадібність. Звела високу огорожу, ховала свою багату оселю і не допускала до себе нікого. Якось почав залицятися до неї нежонатий лісник із сусіднього села. Та як подумала Ганна, що всім потрібно ділитися – прогнала. І сварки із сусідами почалися через її жадібність. То груші не туди падають, то яйце курка на чужому городі знесла. І сварилася, сварилися... А коли дітлахи з'явилися у сусідчиній оселі, ледве не шпаклювала огорожу, щоб не підглядали. А вони пролазили крадькома в сад, поки маленькі були, щоб поласувати солодкими яблуками, а як підросли, почали обходити її хатину. Але Ганна вже не хотіла тиші, яка з усіх боків обгортала сумом і страхом самотності. Тягнулася ближче до межі-огорожі, щоб послухати веселі розмови. І ніби й сама порозмовляла подумки. Так і звикла. Жила чужим щастям, життям-буттям Марфиної сім'ї.. З часом і Марфа залишилася самотньою. Вони обоє чекали, проводжали гостей. Тільки Марфа – своїх, а Ганна – чужих.
Вранішній промінчик сонця все ж пробився з-за навислих хмаринок, що гуртувалися у величезну хмару. Торкнувся Ганниного плеча, ніжно торкнувся, ніби хотів заспокоїти самотню жінку, що навіть промінчиком своєї душі людина може зігріти іншу. Тільки не запізнитися б ...
« Я не запізнюся, подружуся, обов'язково подружуся», - згадуючи слова дівчинки, крізь сльози шепотіла баба Видра. Ні, просто Ганна.
Не прополеш життя, бо не виправить вже,
Пересіяти поле не взмозі.
Та надія на те, що добро проросте
Із зернинок кількох при дорозі.
Дуже хвилююча розповідь... Роздуми... роздуми.... І навіть не зрозуміло, чи засуджувати Ганну, чи краще - пожаліти... бо життя було у неї важким... Дякую, Таню за прекрасну роботу...
Дякую, Любонько, читаю разом з тобою і все згадується зі сльозами на очах:немає вже баби Видри, а до останньої хвилини доглядала її баба Марфа. Отаке життя, не знаєш, які дні і люди в майбутньому будуть поруч.
Таню, залюбки прочитала, оповідання майстерно написане, виразно передані всі переживання і смуток одинокої жінки. Прекрасна робота. Я трішки відстала від клубного життя, чомусь початок навчального року видався дуже заклопотаним і я ніяк не могла вибрати час, щоб спілкуватися. А ось сьогодні вибрала, із задоволенням читаю твори.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Рада, що гостюєш у мене. Дякую за глибокий коментар, зустрінемось.
Не прополеш життя, бо не виправить вже,
Пересіяти поле не взмозі.
Та надія на те, що добро проросте
Із зернинок кількох при дорозі.... Дуже гарний твір...
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Хороша праця
Мудрість слів, життєва логіка, світлі та корисні приклади, переосмислення прожитого життя, любов, що виховує людину в найкращий спосіб життя. Багатий запас слів. Чудово
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00