Я ніколи не замислювалась, що оточуючі люди здатні відчувати до тебе такі ж сильні почуття,як ти іноді дозволяєш собі. І, чесно кажучи,мені не спадало на думку, що ти можеш думати кожного вечора про мене,саме про мене, прокидатись зі мною думками, «любити» усі ті виснажливі два з половиною роки, саме мене . Я розумію усю абсурдність вище написаного, але просто до кінця усього не осмислюєш,доки людина не видасть таємницю свого буття, наче електрошоком пробудить тебе від затуманеного неясністю життя. І заряд електроенергії , що відходила від тебе через вимушений спогад минулих почуттів, пронизав мене наскрізь, я відчула на собі усю ту тягу сказаного і всю печаль вчасно не підібраних слів. І імпульси току,здається, досі будоражать мене при згадці вчорашньої нашої ночі, від дотику твоїх рук. І це таке шалене відчуття, коли ти взяв мою руку в свою, це більше ніж слова і більше за будь-які дії, та тут і слова зайві. А оті обійми наші ? Що то було ? Я ж сподіваюсь , що то не було прощання. Я й пояснити собі боюсь, я признатись собі боюсь в тому, що ж я відчувала в той момент, але дихати,дихати було так важко і ось ти відпускаєш мене , йдеш і з тобою частина мене,частина того, чого я так сильно боялась, пішла. Але знаю одне,я чекатиму, бо думаю, що варто. Я такого ще ніколи не відчувала..