Стою на зупинці. Чекаю на трамвай. Вечоріє. Сонце збирається лягати спати. Вмивається, стелить ліжко… От-от, ще тільки почистить зуби і ляже.
Раптом чую дивний металевий стогін, у напівтемряві помічаю спринтерські стрибки іскор, у ніздрі вдаряє запах горілого. За хвильку з-за рогу виринає трамвай, весело усміхається втомленими фарами пасажирам, які стоять на зупинці. Таким чином він просить вибачення за затримку.
Вагон зупинився. Дверцята відчинилися, злякавшись самі себе. Люди, як мурахи, висипали зсередини. «Хм! — подумав я, все ще відчуваючи запах горілого. — Чи далеко заїду на цій машинерії, яка ще, напевно, пам’ятає товариша Брежнєва разом з усіма його незліченними орденами на грудях?» Подумавши декілька секунд, вирішив, що варто їхати. Зайшов усередину. Дозволив злому, як собака, компостеру покусати квиточок. За мить вагон рушив.
Я мимоволі почав розглядати пасажирів, які їхали разом зі мною. Старий дідусь сидить і читає газету. Поряд стоїть чоловік із зачіскою a-la Михайло Горбачов і намагається поглядом схопити щиру брехню журналістів, розміщену на сторінках газети.
— Як тобі не соромно! — враз мої споглядання були перервані криком.
Я оглянувся і побачив, як старенька жінка докоряє молодій дівчині за те, що та не хоче поступитися їй місцем.
Присоромлена дівчина встає, потупивши очі в підлогу.
— Сідайте, будь ласка! — ледь спромоглася вимовити.
Старенька з тріумфуючим виглядом на обличчі вміщується на вільному сидінні, як на троні.
Через деякий час помічаю, що трамвай набитий пасажирами, які, напевно, почувають себе, як кілька в банці. Або ж іще краще.
Зупинка. Трохи постогнавши, збуджуючи надвечірнє повітря, дверцята вагона відчиняються. Якийсь старенький, як і трамвай, дідусь гордо підіймається зі свого місця і, крекчучи, через натовп намагається протиснутися до виходу. Деякий час йому це непогано вдається, та ближче до виходу на шляху трапляється молодий хлопчина. Побачивши дідуся, хлопець нервово затупцявся на місці, намагаючись звільнити місце для проходу. Проте куди там!
Натрапивши на перешкоду, дідусь закричав:
— Чого став тут, (censored)! — і так штовхнув хлопця, продемонструвавши весь свій розкішний словниковий запас, аж той бідолаха мало не вийшов передчасно з трамвая, прихопивши з собою ще декількох пасажирів.
У цю мить мені чомусь згадалася старенька, яка намагалася завоювати собі місце в трамваї. Через декілька зупинок пасажирів усередині поменшало, але повітря від цього, на жаль, не побільшало.
Згодом трамвай потрапив у затор. Глянувши на збіговисько (чи, правильніше сказати, з’їздисько) машин попереду, я зрозумів, що ще не скоро вдасться зрушити з місця. На затасканому склі вікна старенького трамвая почали з’являтись краплини дощу. «Це ж треба! Дощ! — з прикрістю подумав я. — А все тому, що я не взяв із собою парасольки!»
Надворі потемніло. Трамвай так довго стояв у заторі, що здавалось, зараз встигне посвітліти. Як сказав класик, за цей час можна передумати все своє життя.
Чеканина в заторі закінчилася, трамвай поволі рушив уперед, повільно здригаючись, ніби від приємного холоду, який прийшов разом із дощем. За декілька хвилин я вже був на потрібній мені зупинці.
На вулиці мене зустрів дощ. Класно! Хоч хтось мене тут чекав. Бо ж, якщо тебе ніхто не чекає, то для чого кудись узагалі їхати?.. Дощ зрадів, побачивши мене, пустився ще сильніше. Тішачись, що я нарешті виліз із тої старої роздовбаної посудини, яка час від часу зригує яскравими іскорками, дифузуючи повітря горілим запахом, топив мене в сльозах радості. Здавалося, Всевишній вгорі забув закрити всі небесні крани.
Я вирішив почекати, поки дощ трішки стишиться, нарадіється зустріччю зі мною. Нехай! Він же як мала дитина. Давно не обіймав мене без розчепірки, зонтика, парасолі-парасольки, чи як її там ще називають. Коли вгамується, вдасться продовжити блукання містом у пошуках свіжих вражень для написання нових творів.
Блукаючи отак іноді містом, сам собі видаєшся хворим або божевільним. Завжди вважав, що у літератора невеликий вибір — одне з двох: або лікуватися, або ж публікуватися.
Дощ ніяк не хотів мене відпускати, тож довелося сховатися від нього під накриттям трамвайної зупинки. Неподалік стояла дівчина, задумана, засмучена. «Про що вона думає?» — подумав я, чи не вперше в житті пожалівши, що не маю телепатичних здібностей.
Її кирпатий носик і чорне, як смола, мокре волосся кликали мене до себе потужними хвилями спокуси. Я зробив декілька кроків до дівчини, відчувши, як хвилі раптовою несподіванкою завібрували в мене в грудях, десь біля серця.
— Привіт! — змусив себе усміхнутися, навіть не здогадуючись, яким ідіотом зараз перед нею виглядаю.
— Привіт! — здивовано відповіла дівчина.
— Давай знайомитись! – якось недоречно запропонував я.
Дівчина з неприхованим здивуванням глянула на мене і сказала:
— Давай! — на її обличчі з'явилась утомлена, але ніжна посмішка, від чого мені стало чомусь весело-весело, як торчку, який щойно нюхнув невідомо який гербарій, куплений в бабці за невеликі гроші, як то кажуть, дешево і сердито.
Разом із сумом дівчини пропав дощ. Вирішив, що він мені більше не потрібен. Ми довго гуляли містом. Блукали лабіринтами старого Львова. Вдвох, без усіх, лише самі із собою. Здавалося, ми знаємо один одного давно, тільки тепер це усвідомили. Хотілося навічно заблукати в лабіринтах міста разом із нею і не повертатися додому.
Від нової знайомої я дізнався, що вона любить щовечора отак просто, як і я, блукати вулицями міста.
— Так я намагаюся знайти себе! — казала вона.
В цей момент я зрозумів: «Хіба я не те саме шукаю?..» Глянув на дівчину, усміхнувся сам собі, подумав: «Як усе-таки добре те, що ми нарешті знайшли один одного! Знайшли те, що так довго шукали».
ID:
368015
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.10.2012 21:21:47
© дата внесення змiн: 22.10.2015 16:15:19
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
