Коли ти залишаєшся на самоті, ти клянешся змінитися.
Охоплюєш руками своє волосся, немов листя пізньої осені.
Ти дивишся на стелю, що оббита шпалерами із квітками.
Брудні шпалери нагадують тобі суть існування твого.
Твоє існування, наче трава скошена.
Лежить і чекає на спалення.
Чи боляче чекати на свій кінець ?
Ти, певне, знаєш це досконало.
Хоч якась досконалість у світі твоєму забутому посеред вітрів.
Посеред полів кинутому напризволяще. Хай з’їдять його вовки.
Хай п’ють кров твою і танцюють незаймані русалки
Біля берега самотності – вічного і вірного друга твого.
Коли ти залишаєшся на самоті, ти клянешся знайти вихід.
Ти задоволено відпускаєш своє волосся, немов листя пізньої осені.
Безнадія дає тобі нові сили боротися і не відступити перед лицем страху.
Парадоксальне життя… ти залишишся незрозумілим для оточення.
