Замерзати під теплими пледами осені,
Що поробиш, так треба, значить скоро морози.
А поки зливи сповзають по зачісках та парасольках,
Так треба, нічого не треба з цим діяти!
Я пишу...я стільки листів написала і в цих поштових скриньках,
В них лише холодні звуки твого скандального голосу — в моїй голові.
Пальці вистукують мотиви азбуки Морзе.
Хтось наперед знає, чим я буду псувати папір.
Ну доводиться часто писати, доводиться часто вживати холодні дощі,
Щоб зігнати з себе гарячку, і її в унітаз, разом з днями,
Ночі лишу на вечерю, чи вечір на нічні посиденьки.
Нічого нового, все так по старому, давно стало відомо,
До чого, у кого із ким, а з ким ти?
Я розповім, проріжу дірки в своїй пам’яті, нехай витікають спогади
Солодкими медовими ріками. Невже все набридло так?
Все стало на місце, на місця,
Я розкидана, як розкидаю рядки свої.
В тобі бездонність — блукаю я,
Є ще що пошукати.
Цієї осені, надто багато справ зроблено,
Ти старшаєш, я лишаюсь у тому ж проміжку часу
І ріжу його...з кожним днем все тупішають,
А я намагаюсь вирватись, я намагаюсь вирвати всі абзаци твої,
Так і гоїться все, рани, вірші, листи, звуки музики,
Я у продірявленій пам’яті.
Дивний лишається найважливіший день осені,
Шум поїдає все частіше й частіше її вечори.
Але так солодко все
І торт висотою до неба.