Дивно, коли не розуміють
Твою істинну, тонку серцевину.
І в руках… не тепліють,
А забирають усю клітковину.
Дивно, коли твоє справжнє тепло
Потрібне не всім відразу.
Вірно. Поступово. Як скло…
Не в тяжку, еліксирну, образу.
Дивно, коли з власного боку
Бачиш лише покинуте цуценя.
Серед димного
урбаністичного хоку.
Щоночі. Щоранку. Щодня.
Хіба, в цьому є вина?
Ні. Тільки примарні колючки.
Обгороджують істину.
Тільки вона.
Вказує їм: «Він не злючка…»
Хоча, що таке дивність?
Коли робиш не так.
Розмовляєш, показуєш,
Відчуваєш….
Оце твоя зимність…
Тільки перемішана швидко.
На шлак.
Ні, це не ніч.
І не день
Палких і безглуздих
Звинувачень.
Це маленький клич:
Любіть своїх близьких,
І не дуже, людей.
Без причин. Без підстави.
Без яскравих значень.
Пригорніть їх.
Пригорніться до їхніх очей.
Життя не дуже довге,
Щоб витрачати його
На різні дурниці.
Вам здається, що фальш.
Зовні.
Вам здається. Без різниці.
Ви боїтеся. Її. Його. Власних
Помилок, слів, вчинків.
Паперова доріжка
Не тільки для касти.
Гранітна доріжка
Тільки для зупинки.
Дивно, коли не хочуть.
Дивно, коли не вміють.
Дивно, що проти ночі
Всі у печалі мліють…
Будь ласка, пригорніть
Оте маленьке
Покинуте Цуценя.
Лише до Вас. До серця.
Любіть. Грійте.
І грійтесь:
Щоночі. Щоранку. Щодня…
![Вальдемар Феруменко: Цуценя [Мікс рими та білого вірша] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
