загортаю скляну дитину в тепло вчорашньої газети,
мені здається, що для того аби померти
потрібен голос.
вчора бог надсилав сувеніри з обнадійливих подорожей
і в листівці писав,
що коли стану схожою на розмови відверті,
він знайде трохи часу
і відкине від мене прихильність смерті.
бог фіксує кожну миттєвість на сірих світлинах,
кожна його дитина має окремий альбом і долю.
і тільки тим,
в чиїх зорових прогалинах досі бракує солі,
не пише зранку листів,
будучи чистим листом.
батько шліфує осінній газон, поспішаючи,
сипле вказівками в скрині поштові і сни.
проковтни неодмінно чиєсь заспокійливе зрадництво
і чекай сувенірів край часу у дні вихідні.
загортаю в газету дитину скляну й передроблену,
голос майже озвучений, тільки бракує світлин.
я ніколи не знала, що світло десь поза угодами,
там, де зайве прощення вростає в руїни святинь...