Ту жінку з чорними сумними очима я не забуду,
коли я зустрів її перший раз,
у мені ніби щось зламалось,
підкосились ноги і я впав
і більше не підіймався
вона сиділа просто посередині
проїжджої частини вулиці
і плела светр,
на якому намальований будинок
руйнувався під дією зайвих чинників
це було щось неймовірне,
її сиве волосся запліталось
за шини автомобілів та тролейбусів
і машинне масло розливалось
утворюючи скелі.
я здається втратив рівновагу
і просто впав у болото
так і лежав
очі її чітко вдивлялись в моє обличчя
і її посмішка зривалась
сотнями птахів
з дахів місцевих барів та готелів
я не розумів чому вона посміхалась,
а, ну й справді,
через свою необачність
я й не помітив,
як у мене розв’язались шнурівки
цей сумний погляд,
чорні як
вода Темзи
очі
що приховувала її душа?
Війну,
втрату родини,
переїзд на чужину
цього я не дізнався,
бо як тільки впала перша
крапля дощу
вперемішку зі смогом
мене забрали до лікарні,
моє серце зовсім не билось
я запам’яв ритм джазу
ще з дитинства,
але зараз його не відчував
і я згадав
які гладенькі плечі були у
моєї першої дівчини
і я загадав ту жінку,
яка плела светр;
прокинувся я в церкві
й на мені був светр
з візерунком зруйнованого
будинку,
навколо було тихо,
лише зрідка свічки гаснули
під дією шквального вітру
я злякався, адже такого умиротворення
у душі ще ніколи не відчував
і я був певен,
що згадав ритм джазу
та чомусь так і не згадав.
