Вона сиділа у холодній вітальні й плакала. Можливо, це давався в знаки майже порожній вже третій бокал вина. Червоного, сухого, улюбленого. Може, вона плакала від прохолоди у квартирі, а, може, від прохолоди у душі.
Вони розійшлися. З того часу її життя (чи то вже не життя, а існування) втратило всі барви, втратило сенс, бо втратило його. Все відбулося так раптово, наче хтось із книжки, її книжки, вирвав сторінку…сторінку дуже важливу, зі змістом.
Це було її перше справжнє кохання. Її було 24 роки і, звичайно, до нього у неї уже були чоловіки, та це були просто чоловіки. А його вона справді покохала, несподівано й раптово для самої себе (чи ж не та раптовість й завершила їхні стосунки?!).
«Так ніхто не кохав…Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання»… Це наче з неї списано. Бо кохала вона його ніжно, кохала палко, усією душею. Віддавалася йому вся, до останнього…
До того останнього вечора, коли він зателефонував і подякував за все. Перерахував всі її чесноти та всі свої недоліки, сказав, що її не гідний, що вона знайде кращого. В кінці розмови побажав їй щастя і кинув слухавку.
Від тоді щастя до неї не приходить, а очі не просихають від сліз. Можливо, вона плакала від прохолоди у квартирі, а, може, через те, що закінчилося вино…
Червоне, сухе, улюблене.