прилітають червоні папуги
тріскотять як вогонь світанком,
парують дощем на підлозі.
хибна осінь
починає мене спочатку
і приписує як заслугу,
як із вільності опечатку,
запізнілого трохи друга.
ця ж заслуга святих угодників,
небожителів перевтомлених.
ми від холоду йдем городами
урожаї терпінь збираємо
і відходимо
в покарання,
нагороджені нетутешністю.
друг мій вештався десь до осені,
а тепер хмарочоси місяця
на обличчя бажанням сипляться.
ми провидці собі і наново
місце пишем на мапі холоду.
і блищить заримоване золото,
на околицях віє тугою.
нам вірші прилітали папугами,
щоб мовчати тепер дозволити.
ти не птах,
ти не запах гіркого вечора.
розсипаєш прощення власне.
і коли розбиваю речення,
розумію-
насправді вчасно.
