«… Гірке вино поезії
Мушу пити сам.»
(Богдан-Ігор Антонич)
Чомусь Богдана-Ігоря Антонича всі сприймають виключно як матеріаліста і співця «незнищенності матерії» - модної в прагматичному ХІХ столітті теми. Хоча я бачу його в першу чергу містиком. І то саме католицьким містиком. І зовсім не тому, що в його творах як ніде відчувається дух давнього міста, насиченого духом псевдоготики.
Католицизм більш «темна» різновидність християнства ніж православ’я. Сутінки готичних храмів темніші і більш моторошні, ніж ті пошуки світла з гори, очікування світлого чуда у темряві світу сього, яке ми бачимо в східному християнстві – від коптів до кам’яних одкровень вірменського григоріанства. Чи світлою приземленістю і сакралізованою тілесністю аріанства. Але ця «темність» - до чорноти – католицизму дозволяє йому зазирнути більш глибоко у ту безодню порожнечі, якою і є світ. Всесвіт, це нескінченна порожнеча і чорнота, з мізерно малими спалахами світла і матерії, які в свою чергу теж є різновидністю порожнечі. Це особливо відчувається у фугах Баха – особливо в мінорних. Ну, хто, хто ще в музиці зумів сказати так відверто і просто: «Всі люди повинні померти»? Так далеко в Велику Порожнечу світу сього не змогли зазирнути навіть музиканти Тібету, хоча їм то, їм… Так і хотілось написати: «Сам Бог велів», але ні – не написалося. І зовсім не тому, що в філософії буддизму цей термін не використовують. Але говорять про те ж саме, тільки іншими словами.
Написав ось це, уявив собі оту нескінченність порожнечі і якось болісно подумалось: і як Йому там – у нескінченній порожнечі Вічності дивитися на жменьку тимчасово палаючих «вуглинок», яку ми називаємо Всесвітом.
Думки про нескінченність неминуче приводять до поняття Бога. Просто буддисти це поняття назвали Порожнечею. Татусь Гільйотен колись сказав: «Ви почуєте тільки легкий подих вітру…» Він у своєму механістично-матеріалістичному ХVIII Руссо та Вольтера навіть не задавав собі питання: «А далі куди? А ЩО, власне, далі? За цим легким подихом вітру…»
Коли я читав вірші Богдана-Ігоря Антонича з книги «Велика гармонія» в першу чергу вразило ось що. 1933 рік, поруч, за Збручем мільйони людей помирають від штучного голоду, знищується народ частиною якого поет є, а на папір лягають рядки про «каштани в ранок сивий, попелястий». Очевидно епоха ставила перед кожним альтернативи: або писати в цей час «Партія веде» ретельно зашифровуючи у фрази-славлення катів та злочинців страшні реалії часу, як це робив П. Тичина, або пустити собі кулю в скроню з відчаю як це зробив Микола Хвильовий, або в знак протесту кинути гранату в совітське консульство як це робили боївкарі ОУН чи писати, сидячи в кав’ярні у благополучному ситому Львові і писати про каштани, і думати про вічне. Ось він – український дзен: філософствувати про вічність і незнищенність матерії коли тебе розстрілюють. Крім українців на таке були здатні хіба що ірландці. Джойс теж філософствував і творив літературу, коли ірландці гинули на барикадах. Виходить стара приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать» глибоко помилкова – музи ніколи не мовчать, навіть під кулями.
Час показав, що третій шлях у тому страшному році був найбільш слушний, тільки на нього вже мало хто був спроможний в тій безнадії. Хоча такі люди були і муза до них приходила теж. Мені доводилось бачити листівку 1933 року з закликом до збройного повстання написану від руки в місті Кам’янське – в самому епіцентрі геноциду: “Краще померти від куль у боротьбі, ніж від голоду!»
Хоча до духу боротьби Антонич - цей самотній філософ не був байдужий. Ніхто так яскраво і поетично не оспівав українську армію часів визвольної боротьби, як це зробив Антонич у віршах «Слово про полк піхоти», «Стяги в куряві», «Слово до розстріляних». Поет може не гинути на барикадах, а тихо померти в лікарні чи тюрмі, але може на віки запалити нащадків полум’яним духом своєї поезії. І це потрібніше за будь-яку зброю. Перемагає дух, а не залізо. Колись Спарту обложили вороги і написали обложеним довжелезний ультиматум: «Якщо ви не відкриєте ворота, то ми захопимо місто, повбиваємо всіх хто тримає зброю, решту продамо в рабство, всі ваші святині зруйнуємо, від міста не лишимо каменя на каменю і т.д. і т.п.» На це послання спартанці відповіли коротко: «Якщо».
Найбільше вражає в поезії Антонича, звісно, неймовірне поєднання матеріалізму з містицизмом. Час для таких неймовірних поєднань явно ще не настав. Інтелектуали ще жили ілюзіями фізики Ньютона. Про те, що матерія може перетворитися в Ніщо, а з Ніщо може виникнути матерія – про це ще не знали. Тільки окремі люди здогадувались, що матерія, це флуктуація Порожнечі. Цікаво, якби Антонич був знайомий з досягненнями сучасної фізики чи не написав би він замість «Пісні про незнищенність матерії» «Пісню про незнищенність порожнечі».
Подумалось ще ось що – ми не маємо право докоряти філософу за те, що він філософ, а не козак з шаблюкою. Кожному своє. Хтось мусить бути Гонтою, а хтось Сковородою. Антонич зумів за свій короткий вік стати новим Сковородою і померти страшного 1937 року одночасно з багатьма нашими співвітчизниками не доживши до приходу своїх катів 1939 року.
Ще вражає глибока самотність поета. Поети-філософи завжди самотні. Це поети-трибуни в натовпі перетворюються в прапор. А філософія вимагає тиші. Вона не може стати прапором. Це марксизм вважав це можливим (бо вважав себе філософією). Але насправді марксизм не філософія – це заклик набити шлунок відібравши кусень хліба у більш працьовитого і кмітливого сусіда. З чисто релігійними обіцянками матеріалістичного раю на Землі.
Світ в якому жив Антонич хворів марксизмом і тоталітаризмом – це була свого роду страшна мода. Тридцяті роки були роками божевілля людства. І серед цього божевілля знайшлась людина, яка спокійно думала про вічне. Таких поетів у нас мало – занадто болить нам усе, стан нашої Вітчизни вічно поневоленої і стан нашого народу вічно окраденого, щоб хоч хтось міг би заспокоїтись серед цього вічного болю і прислухатись до Нескінченності. Антонич зумів, хоч це йому давалось нелегко – відчувається, що він поривався до духу боротьби і хто знає – якби доля подарувала йому трохи більше літ, і якби пощастило йому пережити страшний 1939 рік з його Дем’яновим лазом писав би він серед лісу повстанські пісні на клаптику паперу покладеного на приклад кріса.
Я не випадково згадав Сковороду. В українському православ’ї чітко простежувались дві тенденції – пошук самоідентифікації через православ’я та екуменізм, філософське осмислення світу через християнство, яке інколи не вписувалось суворі канони і догмати. Втілення другої течії якраз і був Григорій Сковорода. Антонич жив на початку ХХ століття, а не в середині ХVIII – він міг мислити мислити (і мислив) тільки як теософ, а не будувати світ з символів як останній адепт релігійного стоїцизму доби рококо.
Є в Антонича один дуже короткий вірш. Найкоротший. «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.» У цьому весь Антонич…
(Світлина автора есею.)
Дякую за статтю. Я дуже люблю цього поета саме за те, що ви сказали про нього. Його казковосамобутнэ сприйняття буття ымпонуэ моэму. Тому, ще раз ВЕЛИКЕ ДЯКУЮ, Артуре
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і розуміння! 
