Майже піввіку на землі,
Милуюся її красою,
Ходжу по оксамитовій траві,
Вмиваюся цілющою росою.
Радію першому сніжку
І першим весняним надіям…
Я по-дитячому радію літечку,
І перед осінню благоговію.
Примхлива доля всякою була:
Була недобра і була щаслива…
ЇЇ сама обрати не могла,
Була така, яку я заслужила.
Вже прожила весну і літо,
До осені ступаю н поріг.
Літа людські – вони, мов квіти,
Мої тепер – осінньої пори.
Хоч небагато квітів восени,
Їх неповторності і колориту
Позаздрять навіть квіти ті,
Що царювали навесні і літом.
1999р. Надія Таршин