|
Щовівторка баба Люба вирушає у подорож. Колись здавалось, що Дунаївці близенько, а тепер на дорогу витрачає декілька годин. Встає здосвітку, бо ж треба встигнути господарство обійти: нагодувати курей і качок, поросятко, корову здоїти, кинути їй сіна, напоїти… Сама поснідати ніколи не встигає, та нічого: щось у внучок перехопить, коли обід готуватиме.
Так-сяк умиється, торби збере: молочка онучаткам, сметанки, яєчок наскладала, когутика зарубала, яблучок, горішків – в місті все таке дороге! Хіба тримала б таке господарство для себе? Здоров’я вже немає, ноги відмовляються служити, тягар років гне до землі плечі – без палиці навіть з подвір’я не вийде. Проте щотижня, а то і двічі чи навіть тричі на тиждень мусить тягти сумки три кілометри до автобусної зупинки. Всі знають цю худеньку бабцю, зігнуту під вагою зв’язаних докупи торб, яка навіть до автобуса пхається з кострубатою палкою: без тієї опори не зможе доперти гостинці до доччиної квартири. Пасажири невдоволені, але всім шкода баби Люби, особливо коли водій починає сваритись, що не платить 5 гривень за проїзд, а дає гривню, як усі пенсіонери. Де ж вона тих гривень набереться? Навіть на ліки не вистачає!
Баба Люба дуже добра. Турбується про доньку, яка вже декілька років наймитує в Італії, опікується онучками. Ще коли був живий чоловік, віддала їм обидві пенсійні банківські картки: хай знімають гроші, користуються. Вони ж молоді, їм всього треба! Пишається онучками: студентки! От тільки тепер дуже сутужно стало, такі ціни – ні на що не вистачає…
В автобусі якийсь хлопчина поступився бабусі місцем. От добра дитина! Сіла, притримуючи торби, замислилась. Скільки грошей дадуть їй дівчата? Пенсія в неї 860 гривень. Зазвичай старша, Марина, що керує родинними витратами, віддавала бабці 100 гривень: «Куди тобі в селі їх витрачати?» Проте цього місяця треба було купити хоча б 10 складометрів дров – зима на носі, а палити немає чим. Ще за жом розплатитись з сусідкою: взяли одну машину на двох. Страшно подумати, скільки грошей треба, тут однієї пенсії замало!
Дошкандибала до будинку, ледве витягла сумки на третій поверх. Стала, віддихуючись, перед дверима. Що ж казати? Як попросити? Так і не придумала. Подзвонила. Довго чекала, поки Маринка прокинеться, встане, щоб відчинити.
– Ба, ти чого так рано?
– Як завжди, з автобуса.
– Могла б спочатку на базар сходити, у нас цукор скінчився.
– Як підеш на базар, купи ще мені «Ромашки», так солоденького хочеться! – вийшла з ванної Людочка, молодшенька.
– Ой, Люсю, ти захворіла? – переполошилась баба Люба. Звикла до того, що це Марина завжди вдома. Хоч і вчиться в університеті на стаціонарі, проте каже, що на лекції їй ходити не треба, у неї… Як це? … А! Вільний графік. Тобто, може тільки на сесію поїхати і всі іспити одразу скласти. От же ж зараз і вчать! Тільки гроші деруть з бідних діточок! Але Люся жила в Кам’янці у гуртожитку і приїжджала лише на вихідні…
– Ба, сто раз тобі казала: не називай мене Люсею! Я – Люда! Людочка!
– Добре-добре, дитино, пробач, забуваю… То що з тобою? Може, лікаря викликати?
– Та чого ти причепилась! Здорова я, здорова! Набридло! Чого це Марині можна на пари не ходити, а я маю вставати раненько, збиратися… Нема дурних!
Баба Люба не дуже добре зрозуміла, що до чого, але більше не надокучала дівчині. Їм, молодим, видніше…
Розібрала сумки на кухні, поставила каструлю на плиту.
– Ти що там маєш варити? Знову борщ? Ми не хочемо! Зроби краще вареників! Ти ж сир привезла?
Замісила тісто, накрила серветкою. Знову засмикало в нозі. Сперлася на стіл. Мазь вже два тижні як скінчилась. Піти б в аптеку… Скільки ж грошей попросити?..
– Ба! Чаю зроби! Ти ще за цукерками не ходила? То давай швидше, їсти ж хочеться!
– Чуєш, ба, ти ж все одно йдеш на базар. Занеси мої чобітки до Броника, хай прошиє. Вчора купила. 1200 гривасів відвалила! – похвалилась Марина.
Чобітки були й справді гарні. Але ж такі гроші!
– Ти що, бабунь, з дуба впала? Де ж ти дешевші знайдеш? Ті, що за 500, через тиждень розлізуться!
Правду каже онучечка, такий непотріб зараз роблять! Свої «бурки» баба Люба вже й дратвою прошивала, і клеїла, а вони все одно воду пропускають, ноги постійно мокрі…
– Дівчатка, ви пенсію мою вже зняли?
– А що? Тобі знову треба грошей?!
Старенька почала пояснювати, що їй потрібно дрова придбати, і жом для корови, і в магазин віддати, бо вже декілька разів хліб брала в борг, і…
– Ти що, спекти не можеш? Що ти там, в селі, робиш? В тебе ж навіть телевізора немає! Чи лінь? – перебила Марина.
– А дрова тобі навіщо купувати? Ти ж під лісом живеш! От смішна! – засміялась Людочка. – І жом навіщо було брати? Він же такий дорогий! Що, сіно Маньку вже коле?
– Ка-ароче, ба, не видумуй! На тобі 200 гривень – і досить з тебе! Теж мені, взяла моду – щоразу гроші клянчити! Ти що, забула: дід помер, тепер його картка недійсна! Де ми тобі грошей наберемо?
Баба Люба десь у глибині душі була готова до такого. Хіба вперше просить в онучок гроші? Проте сором перед сусідкою перевершив нерішучість:
– То позичте мені, будь ласка, з тих грошей, що Надя вам висилає. Я віддам!
– Ба, ну, ти смішна! З яких грошей? Та ж у нас всі гроші на депозиті, в банку, їх не можна знімати! І сесія скоро! Та з ким я розмовляю? Що ти тямиш у фінансах?
– Ой, бабуню, в тебе ж автобус скоро! Йди швидше на базар, бо спізнишся! – засокоріла Людочка. – Ми вже вареників без тебе наліпимо, тільки швидше цукру купи. І цукерки не забудь! «Ромашку»!
Так, баба Люба справді нічого не тямила. Але не у фінансах. На грошах вона, слава Богу, добре розумілась. Та не могла зрозуміти у сліпій своїй любові, що сама, власними руками, перетворила онучок на розпещених, байдужих, безсердечних споживачок!
Згадую свою бабусю. Вона теж дуже любила нас, онуків. Нам подобалось приїжджати в село, в її затишну хату, де завжди чомусь пахло свіжоспеченим хлібом, хоч бабуся хліб не пекла, теж купувала в сільмазі. Зате пекла смачнючі пиріжки!
Першим ділом ми йшли на город. Бабуся з гордістю показувала, які огірки в неї виросли і кавуни, який виноград цього року, скільки вже качанів на кукурудзі… Ми з радістю допомагали їй на городі: пололи, сапали, поливали, обкопували виноградні кущі… Ввечері зустрічали корову, годували її свіжоскошеною травою (мало не бились за косу і серп!), просили подоїти. Але бабуся не дозволяла «мучити худібку», завжди сама доїла і пригощала нас теплим молоком…
Скільки знала історій, казок, анекдотів і приповідок! До півночі ми не давали їй спокою: «Розкажи! Розкажи!»
А коли приходила пора повертатись додому, бабуся давала нам гроші. Ми відмовлялись: все одно витратимо їх на якісь витребеньки. Але бабусі було приємно нас «одарювати», як вона казала. Кожному давала по 10, по 20 рублів, коли скільки мала. На той час це були для нас величезні кошти! Вона із задоволенням і любов’ю нас «одарювала», а ми ще з більшим задоволенням і не меншою любов’ю ці гроші ховали їй під матрац, чи під скатертину, чи у шухляду старенького буфету. І уявляли, як бабуся радітиме, коли їх знайде!
Бабусі вже давно немає… Але пам’ять про її доброту і працьовитість залишиться з нами назавжди.
А що залишиться в онучок баби Люби? Порожня пластикова картка і розчарування: ніколи вже, ніколи не буди в них бабусиної… пенсії?...
ID:
386362
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.12.2012 18:16:37
© дата внесення змiн: 21.12.2012 13:48:49
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую!
