Вона ішла пригортаючи малятко до серця, яке нещодавно народилося в сирому окопі і тепер жалібно пищало шукаючи грудей. Немов вовчиця, скрадалася попід лісом, шукаючи дороги у партизанський табір.
У обдертій одежині, боса і голодна прикривала своїм тілом сина - останню надію - від холодного дощу, який безперервно лив ось уже три дні. Ступивши на вузьку ледь протоптану стежку, пошкандибала у ліс. Час від часу, задихаючись, сідала даючи синові порожні груди, і засинала.
Та сон її був неспокійний. Знову пропливали картини пережитого жахіття. Мов наяву бачила той страшний березневий день, коли її разом з шестилітньою дочкою та ще багатьох знайомих, зокрема всіх євреїв, що знаходилися в місті, повезли на станцію: мовляв буде евакуація подалі від воєнних дій. Вона довірилась у руки владі, але жорстоко обманула себе, складаючи даремні надії і порожні сподівання.
Забрали документи, били і знущалися, а вона обдертими руками захищала своїх дітей від тих страшних, нелюдських атак.
А далі - Бабин Яр, те пекло, в якому приносили себе на алтар пожертви сотні дітей України, ті, які не бажали схилити голову перед злом і неволею. Нашвидкуруч копалися ями. Людей розстрілювали, мов сліпих щенят зіштовхуючи у могили, які ті викопали самі для себе.
Не в силі більше бачити ріки крові побратимів, вона добровільно скочила у яму, де зразу була прикидана трупами. Поряд від страху зомліла дочка, на її блідому, знеможеному обличчі не було ні кровиночки, тільки у грудях слабо билося серце, даючи знати, що життя поволі тліє. Вона беззвучно плакала і молилася. Не ставало кисню, кров липкою масою лягала на тіло намов би хапала у капкан здавлюючи горло. Поволі прокладала шлях між трупів, пробираючись нагору. «Хоч би ще раз поглянути в небеса, вдихнути цілющого повітря» - молоточком билася в голові думка. В утробі син знову дав про себе знати - це додавало непохитної сили жити. І вона просувалася далі поміж трупів шукаючи світла в тих страшних тунелях. Поряд дочка просила пити, та їй нічого не залишалося лише лити сльози, панічно придумуючи вихід з ситуації.
Нарешті показався кусочок зоряного неба. Торкнулася дочки з наміром привести до тями, та пізно: вона була вже холодна. «Мертва, моя дитина мертва...» - билося в голові. Незвіданий відчай і страх охопив душу. Намагалася підняти дочку, але вивихнуті руки не слухалисьїї. Вибралась зі страшної вакханалії, але дочку назавжди залишила у братській могилі. Поряд не було навіть калюжі, а пити до смерті хотілося. Вона збирала росу у листочок, а миші та кроти стали їжею.
На руках заскиглив син. Оговтавшись, встала на ноги і хитаючись пішла далі, стежиною відомою лише їй, бо не раз була у таборі Січових Стрільців, заліковуючи рани. Сама і могилу копала для молодого чоловіка. У передвечірніх лісних сутінках на пагорбі побачила таке дороге серцю знамено і нетвердими ногами піднімалась до табору, де у безкінечних підземних лабіринтах знайде собі притулок і захист. Коли дібралась до місця її зустріла зловіща тишина, та вона зуміла розгледіти п'ятьох солдату калюжах власної крові. Звідкись почувся слабий стогін. Оглянувшись побачила молодого партизана, який корчився на землі від глибоких ран. Опустившись на коліна намагалась розпитати що сталося, але з грудей солдата виривався лише шепіт і хрип, але з обривків слів вона дізналась, що невідомо як вороги пробралися до табору, розстріляли вартових лише за те, що ті не хотіли показати стежку на кордон, бо ззаду погоня. Фашисти тікали лишаючи за собою тіла невинних.
Страх охопив всю її суть, та вона не розгубилася. Обірвавши полу сорочки, взялась перев'язувати рани, не зважаючи на прохання тікати, бо в тунелях засада. Ризикуючи своїм життям вона рятувала молодого бійця, який захищав Вітчизну. Поряд на сирій землі лежав син, який вдивлявся в безкрає вечірнє небо своїми допитливими, блакитними оченятами.
Позаду почувся шум і топіт ніг. Вона в тривозі оглянулася і вмить отримала удар в обличчя. Ворожий солдат знову розмахнувся і нога влучила в скроню. В голові запаморочилось, але вона не впала, а гордо стояла з ненавистю вглядаючись у ворога. Залізний автомат з силою опустився на худе плече, вмить зламавши ключицю. Нестерпний біль пройшовся від голови до п'ят, та вона високо підняла голову і плюнула в обличчя ворожому офіцерові.
«Ах ты дрянь подзаборная!» - крикнув він і ворожа куля прошила груди. Вона впала закривши руками дитя, а різкий біль проходив по тілу, заставляючи швидше битися і тремтіти серце, добираючись до затуманеного мозку.
Почувся плач дитини, дзвінкий свист, постріли. Поволі до свідомості дійшла радісна думка: «наші близько».
В передсмертних конвульсіях її погляд упав на молодого перев'язаного вояка, який дивився на свою рятівницю сповненими вдячності і жалю очима. «Забери мого сина - ледь чутно промовила вона - і подбай...» Та недоговорила.
А смерть вже була зовсім поряд: хапала за серце, виривала душу. Погляд зупинився на зарослях крізь які пробиралися Січові Стрільці, обступаючи ворогів. А гаряча кров тоненькою цівкою витікала з грудей патріотки...
ID:
387884
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.12.2012 16:09:15
© дата внесення змiн: 26.12.2012 16:09:15
автор: Таня Сугай
Вкажіть причину вашої скарги
|
