«Я нічого не лишу. Я нічого не хочу лишати після себе.»
(Ернест Гемінгвей)
Десятиліття бувають сірі, бувають задушливі, а бувають яскраві, перенасичені подіями в повітряному океані культури і мистецтва. У химерному і страшному ХХ столітті найяскравішими і найбурхливішими (з естетичної точки зору) роками були шістдесяті. По яскравості і різноманітності літературної палітри їх можна хіба що порівняти з двадцятими роками. Це було свого роду друге пришестя двадцятих. Тільки вже не як постскріптум до епохи модерн, а передмова до постмодернізму. І в ці колоритні роки (хто пам’ятає.... А хто памятає? Який старий дивак?) на книжковій поличці кожного поважаючого себе інтелігента по цей бік залізної завіси (не плутати з бамбуковою) стояв притулений до товстих підписних томів портрет Ернеста Гемінгвея. Це не був культ чи мода. І зовсім не поклоніння. Це будо щире захоплення, це був феномен часу. Феномен який досі не поснений до кінця. І відповідь на пиання: «Чому?» - важливіша ніж воднева бомба для розуміння епохи і нас серед отого (мало не сказав цього, хоча всі ми нинішні, хто хоч раз спробував щось написати, як літератори сповиті там і тоді – серед бубнявіючих паростків капусти шітдесятих. Навіть якщо народились у постмодернові дев’яності...) мережива ідей та думок – невисловлених, сказаних пошепки чи то криком на всю потужність легень.
Отже – чому Ернест Гемінгвей – і саме тоді. Інші бородаті – від Маркса до Леніна (з Толстим включно) були якось відсунуті набік. Якщо їх портрети ще стояли на поличках, то всі робили вигляд, що цих портретів не існує. (Леніна почали чомусь називати «Лукічом» і казати, що «Лукіч все опошлив».) Саме не існує. І то саме не Джек Лондон, який так був співзвучний романтикам свободи та мінімалізму, не парадоксальний Айнштайн (а як тоді любили мислити парадоксами!) і навть не Марк Твен (і то для покоління яке вміло цінувати жарт!). І зауважте не в середовищі гіпі чи носіїв молодіжної субкультури (хоча в ті роки всі відчували себе молодими), а саме в середовищі зрілих інтелігентів – і то різних – від фрондуючих «комсомольських вожаків» до дисидентів, що друкуватися в офіційних газетах вважали образою для своєї честі. У чому був феномен захоплення Гемінгвеєм тоді? Безумовно, не в його екзотчності (хоча всі читачі «Снігів Кілімаджаро» жили з впевненістю, що в Африці вони побували насправді, а не в своїх фантазіях), і не його «західності» - мода на Захід ще не прийшла, і не в його «дозволеності» - Ремарка і Тагора теж дозволяли – а вони ще більш екзотичні і ще більш «дозволені». Начебто справжня література потребує «дозволу»… Тут справа в іншому...
Гемінгвей відвертий. Навіть тіні лицемірства несумісні з його прямим і суворим світоглядом. З його міцними руками, що звикли тримати рушницю, а не авторучку. Якщо він ненавидить, то ненавидить щиро. Якщо чимось захоплюється, то теж щиро. І це в світі суцільного лицемірства і брехні, яким просто просякнуто було тодішнє суспільство. І це не могло не імпонувати. Всім. Його проза правдива – там немає отієї «внутрішньої цензури» якою просякнута була вся література – від офіційної «соцреалістичної» до андеграундної – написаної «в стіл» невідомо для яких прийдешніх читачів у майбутнє існування яких навіть автори не вірили. А тут – повна відвертість. Автор писав саме те, що думав, як відчував і як сприймав світ – це було нечувано, це було забуте. Тодішній «соцреалізм» насправді був далекий від реалізму – це була суцільна фантазія та вигадка: неіснуючі персонажі діяли в неіснуючому часопросторі (Толкін відпочиває). Тільки ця фантазія була нудна і наперед запрограмована. І ніякого реалізму – це теж було відомо наперед. Будь-який реалізм був небезпечний – виглядав як «наклеп на лад». А тут – на тобі – справжній реалізм – життя без прикрас – натуральне – таке як воно є. Життя в ХХ столітті стало жорстоким і страшним, людина як індивід стала нічим – «жменею таборового пилу», «гарматним м’ясом», життя людське перестало цінуватися взагалі – особливо в деяких суспільствах. Мільйони людей стали частиною якось величезного безглуздого жертвоприношення. І цей жорстокий світ постає у творах Гемінгвея без прикрас і масок. Жорстокість світу сього замальовується чесно, але без цинізму. Я тільки за це поставив би йому пам’ятник – це треба зуміти – в цинічному світі не тати циніком. І при цьому не розповідати людям утопічну казочку, а говорити сувору правду. «Переможець не отримує нічого» - це суворі реалії і треба лишатися людиною в цих реаліях. Це світ у якому «про мертвих можна сказати тільки те, що вони мертві». Мужньо сприймати ці реалії і боротися з ними, а не розкисати чи впадати у відчай. Його проза – це справжня чоловіча проза – без зайвих сентиментальностей. Проза сильних людей, які вміють і люблять дивитися в обличчя небезпеці, які зустрічають свою смерть як даність, як неминучу буденність, без страху і навіть без негативних емоцій: «Яке мені діло звідки ти прийшов? Ви всі приходите з якихось жахливих місць, і знову всі йдете туди.»
Його герої реальні живі люди. Справжні. Не вигадані «святі» матеріалізму без вад, сумнівів та недоліків (яких не буває). І ця «натуральність», справжність героїв не могла не захоплювати покоління шістдесятих. Це покоління хотіло, жадало сказати правду, для якої інколи бракувало слів. І ці слова раптом знаходились. Випливали з творів цього бородатого і справжнього чоловіка – мисливця і рибалки. «Нинішні політики нагадують мені ту каламуть, яка лишається на дні пивного горня, в яке повії накидали недопалків» - зауважте, сказано про політиків взагалі, без прив’язки до якось суспільного ладу чи країни. О, як це колоритно характеризує і деяких нинішніх політиків, вже початку ХХІ століття.
Гемінгвей, як митець, сформувався в двадцяті роки – колоритні і яскраві, – напевно, найбільш колоритні та яскраві в ХХ столітті. Ці роки були свого роду апогеєм модернізму. Епоха модерн знайшла в них своє довершення, свій останній злет. І вже не у формі декаденсу чи містики (хоча кожен декаденс це в першу чергу містика), а у формі «свята, яке завжди з тобою» - це Ернест сказав, звісно, про Париж, але це можна було сказати і про епоху. У двадцяті роки люди веселилися, як в останнє, насолоджувались життям, як в останнє, саме мистецтво було насичене ось цими переживаннями – радіємо, бо ця радість остання.
Матеріалізм Гемінгвея суворий. Він не залишає людині ніяких надій, ніяких ілюзій. Таким є не тільки матеріалізм і реалізм Гемінгвея – таким є матеріалізм і реалізм взагалі – безнадійним. Ми жменя праху, далі тільки велике Ніщо. Ми нікому не потрібні, і нам ніхто не потрібен. Єдина втіха – прожити це життя яскраво, відчути цю шалену гру зі смертю в покер в повній мірі, до кінця. І програти в решті решт, бо переможців в цій грі не буває. А якщо й бувають, то «переможець не отримує нічого», точніше отримує, але Ніщо. Життя (з точки зору Ернеста Гемінгвея) це трагедія, позбавлена сенсу. Але в цій трагедії людина має право на свободу. Якщо не на свободу в житті, то на свободу в смерті. Не знаю, як його переклади пропустила совітська цензура – він же навіть не «попутник» комунізму. Свобода для Гемінгвея абсолютний ідеал, те єдине, чим він жив. Його позитивні репліки в адресу лівих режимів в різних країнах – це лише спосіб демонструвати свою індивідуальну свободу – не більше. Йому ж була огидна будь-яка цензура: «Не дивлячись на будь-яку цензуру, народ все одно довідається правду…» Комунізм з його несвободою був йому такий же огидний як і фашизм. Просто Ернест міг писати лише про те, що бачив. Інакше його реалізм не був би щирим. Для того, щоб писати про комунізм, він мусив би жити в совітах – навіть не бувати з візитом, а жити. А цього він зробити не міг – він хоч і був потенційним самогубцем, але не божевільним. Культ свободи особистості – ось що захоплювало і зачаровувало інтелігентів шістдесятих років! Ось, що зводило їх з розуму. І саме тому цей бородатий дивак запалював душі своїм не модним уже на той час реалізмом.
Колись в молодості він дивувався: «Он він який, Париж!» І оце здивування лишилося у всіх його творах: «Так он воно яке, життя!» І це здивування щире, чесне. Чесність з самим собою – ось що було головним для Гемінгвея. «Людина повинна знайти те, що не можна втратити». Тільки де його шукати і хоч яке воно приблизно… Чи хоч сам він знайшов в своєму житті оте «те»…
Сучасна література нагадує вино. Інколи терпкий, міцний, запашний мускат. Інколи каламутну, прокислу, смердючу «бормотуху». Кому як пощастить. Що скоштувати. І що кому пасує. Твори Гемінгвея – це віскі. Прозоре, міцне, гірке ірландське віскі. Можна його пити розбавленим, можна обпікати уста і серце. Але стережіться, щоб воно не звалило вас з ніг. Світогляд Гемінгвея густо замішаний філософією Ніцше. А хто в епоху модерн чи одразу опісля не зачитувався висловами Заратустри і кого не ніс у нескінченність вихор цього божевільного філософа з його вірою в життя та людину, що стане колись надлюдиною? Тільки у Максима Горького в творах погано перетравлене ніцшеанство, а тут – добре перетравлене. Ще й поєднане з філософією свободи. Такий синтез просто приречений бути вибухонебезпечним. У совковому середовищі інтелігент уявлення не мав про Ніцше. А тут піднесли його філософію у такій гострій приправі і з таким соусом.
Лицарі в романську чи готичну епоху жили вірою. Хай навіть не у вищу доцільність світу і не абсолютний довершений дух, а в Прекрасну Даму. Але вірили. І віра була стержнем їх життя. Тут же – в епоху модерн і після (о, цей постмодерн! Ми досі живемо там. Чи тут…) віри і надії у людини не лишилося. Можна спробувати знайти (звісно), але для чого… І в лицаря епохи модерн не лишається жодного ґрунту для мужності – крім самої мужності. І він мусив прожити саме так - полюючи на слонів і левів, ловлячи великих хижих риб в океані. Бавлячись зі смертю в рулетку. Але завжди вигравав. Але так не повинно було бути. Він зіграв зі смертю в цю гру останній раз – і дав їй можливість виграти. Він справді був лицарем. І вбивав тварин і ворогів на війні не тому, що відчував потребу у цьому чи ненависть – він хотів відчути, що сам ще живий. Часто двобій був не засобом, а самоціллю. Способом бути. Це далеко від буддизму з яким в Ернеста спільне розуміння суті життя. Але він не міг в принципі іти до спокою і нірвани – спокій йому був не потрібен. Він закреслив своє життя тільки тому, що в кожній грій треба вчасно поставити крапку. І він цю крапку поставив вчасно – після модерну настали роки культурної деградації – всі жили минулим – спогадами про епоху модерн. Ця епоха «ніякості» - тридцяті, сорокові, п’ятдесяті роки – завершилась. Починалась нова епоха, в якій останнім лицарям модерну вже не було місця.
Не буду приховувати – я частенько перечитую його мужні твори, і не тільки тоді, коли їду в гори, чи в край богом забутої землі, куди крук ще не заносив кісток білої людини. І я поважаю його вибір поставити крапку в своєму житті літератора саме таким способом. Це, принаймні, чесно.
(Світлина з мережі. На світлині портрет.)
якби у школах вашi есеъ давали читати замiсть бIографiй, менi здаэться, що набагато бiльше би дiтей полюбили лiтературу..письменники оживають у ваших текстах, перестають бути просто портретами у кабiнетах лiтератури та мови..
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую за відгук і таке своєрідне розуміння моїх текстів. Не всі сприймають і розуміють мій хід думки.
Блискуче есе!
Цілком з Вами погоджуюся.
Колись в молодості мені не дуже імпонувала щоденниковість стилю його більшості творів.
Але пізніше, навпаки, стала подобатись своєю натуральністю описів.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і розуміння! Напевно, у таких авторів як Хем, в кожному віці знаходиш своє....
Супер яскрава особистість цікавить усіх, а особливо общинників, і тим більш прибитих ідеологіею (не ідеологів) бюрократобургерів. Гарно написано, цікаво, легко. Хочеться коментувати.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
