Так рідко проїжджаю тут...
Це не пускає мене місто,
Це не пускає інститут
І не пускає товариство.
Тримаючи долонями кермо,
Я їду дуже вже повільно,
І все частіше тисну на гальмо,
Бо це повітря живить мозок хмільно.
Минають у вікні хатки,
Минає ліс і старий млин,
І хмари, рвані на шматки,
Між свіжих трав'яних долин.
Велике озеро праворуч,
Старенька церква біля нього.
Пастух жене корів ліворуч,
Даючи для мене дорогу.
Це спуск і черговий підйом,
ЗаклАде вуха тиску зміна.
Ось яблуні. Я наче за столом,
Від цих плодів із рота тече слина.
Так пахне свіжістю життя,
Небесним світом заливає поле,
Я бачу неба і землі злиття
На горизонті. Серце радість коле.
Мій рідний край, тебе люблю,
Люблю природи твої макіяж,
Люблю твій чистий подих кришталю,
Ти Словечанько-Овруцький мій кряж.
Тримає душу юності рука.
Я пам'ятатиму стару дорогу,
Коли закінчаться мої літа,
І буде час лише для епілогу.
20 жовтня 2012 року