Так усе починалось…
Холодний дощ зігрів її самотність натяком на дружню меланхолію. Уже вчорашня воля дихала у клітку вогкістю навколишнього паралельного світу, виводячи нову мелодію приреченості зі сну. Дощ ставав холодним, нагадуючи про скору присутність снігу по той бік загратованого віконця.
Так починавчя СРСР, забиваючи голови людям устами вождя, який говорив щось на зразок “Далі буде!”. Однакові будинки з однаковими вікнами і дверми, котрі однаковим одягом підтверджували ганебну бідність, яка крилася за утопією рівності. Так починалися мільйони рокованих на смерть людей, котрі вже від народження мали майбутнє клеймо політвязня.
Зала суду із нечесним смородом чесності. Початок розгляду справи, котра заздалегідь мала свій давно не особливий вирок. Холодні стуки молотків, що бють по надії іще від учора у передсмертному стані. Серйозні від суму обличчя батьків і серйозні від відчуття зверхності морди суддів… Холодний голос вдруге крикнув “Суд іде!”, щоб продовжити після вічнопятихвилинної перерви розгляду справи пародію на демократію. Вирок мільярдний раз озвучено і очі суддів мільярдний раз показали відчуття задоволення від псевдо зрівняння із богом.
Її розстріляли, як і мільярди інших. Розстріляли у переддень Нового року. А він писав їй листівку, адресуючи її для нього ще невідомо вбитої. Писав, а у серці поволі наростав сумнів про її ще життя.
Так усе закінчилося.