Виколіть мені очі, бо вони уже не бачать де істина, а де її ілюзія . Я і так сліпа . Мацаю, куди іти... бо не бачу, натикаючись на стіни непорозуміння і чужої байдужості. Закрийте (руками, скотчем - чим там ще можна?) мені рота щоб мовчала, а не верзла казна-що. А краще зашийте його, бо їсти хочеться кожного дня, що заважає думати тільки про духовне. І забирає такий дорогоцінний час. Відрубайте мені руки, бо роблять не те, що треба. Ні так, як треба. І голову заодно - вона не хоче думати, думає про дрібниці, побут, Господи! Куди я прийду? Їй би відпочивати і все. Потім - потім. Все на потім. І знову втомилась. Відклала.
До голови прикріплені - вуха, які чують, що треба людині, що її турбує, а не те що несе просвітлення духу та справжнє розуміння цього світу. Їх, мабуть надкусив такий собі Тайсон , який цією дією вніс хаос в те, що ми чуємо. А тому чуємо не те.
“Душу , серце - мої індикатори дійсності лишіть. Прошу.
І ноги лишіть. Я хочу ними ходити. І буду... Як правда з виколеними очима з казки, як вершник без голови та надкушеним вухом, як у Холіфілда, як Венера Мілоська без рук. Дивне, правда, створіння вимальовується?
Я поступово у нього перевтілюсь, бо хоч бачу – а сліпа. Говорю – та не те. Роблю, не знаючи що. Чую - хаос. Виколіть мені очі…