Все так ніби і нічого, коли прокидаєшся в ванні під вечір. Очі одразу дають знак що живий, бо картина сама по собі вражає, а організм цьому не дуже радий. Вода як надія, бо тече собі і не підозрює, що вона тобі потрібна. А світло як правдива брехня, незрозуміло що за яскравим маревом коїться. Руки - це ті що вірні товариші, (в тяжку хвилину вони не тільки в побуті допомагають виживати, а й у момент спокуси чи насолоди, теж дуже доречні), нащупують вони тіло і тут їхні колеги - ноги розуміють, що потрібно вставати, хоча в цей момент розум дивиться на все це з великим задоволенням, "що ж буде далі?"... . Невже вчора було все так чудово, що сьогодні від щастя завітала в гості амнезія? Напевно так.
Тож нарешті зібрався з думками і вийшов у світ. Незважаючи що в піжамі під якою залишилася моя улюблена біла сорочка, бо в ній мій вигляд солідний, на ногах чиїсь труси, за те вдягнув вилизане, блискуче, стильне взуття, щоб подобатися дівчатам. Йду і розумію що світ зовсім і не гівно, а просто забитий до сліз тролейбус, в годину пік. Де навіть близький друг який ще вчора залишив тобі останній ковток холодного пива, сьогодні стає найближчим ворогом і суперником за щойно звільнене місце біля вікна. Він прагне туди знаючи, що воно належить тому хто прожив життя і досі сповнений сил, обісрав всіх і вся. Але не все так погано коли до тебе в цій "щиро люб'язній" обстановці притиснеться блондинка в якої краса від Бога, а не від лікаря. Це напевно єдиний момент заради якого хочеться виходити з своєї атмосфери і заходити в цю бляшанку. Після того як я побачив себе у відображенні то мій зовнішній вигляд натякнув мені, що зі мною щось не так, а потім моя совість сказала - "мені по фіг", і легковажно посміхнулась, а я подумав "от с т е р в о, хоча би раз мене підтримала". Через деякий час я втратив з погляду ту блондинку. І невже я такий самотній? А хто вона мені така? І наступні вулиці мого існування, мене згвалтовували оточуючі манекени, різали мої слова, кидали непотріб в кишені, і я щиро зізнався собі: на хрена я вийшов з тієї ванної кімнати, адже я там був як в своїй цивілізації. Ніяких злих духів, лише особисті ідеї, мартіні, якесь вільно характерне кіно, і купа сміття яке просто було поруч і робило розумний вид що розуміє мене як ніхто інший. А може просто потрібно було вийти на середину всесвіту і сказати "я люблю вас придурки і ваш безглуздий світ, бо я сам такий", і тоді одразу перетворюєшся із страждального пасажира в водія, який закинув ноги на кермо, слухає музику, курить і керує цим скаженим та переповненим тролейбусом. Тож головне вчасно зізнатися. Мить це крок до успіху.
