Ні, ще не вмерла, ще напівжива.
Та вже упала, без сил піднятись вгору.
Мої думки - це звуки, складені в слова.
А почуття усе вмирають, без докори.
Свідомо злизувала отруту твоїх вуст.
Свідомо піддавалась гіпнозу твоїх карих.
Свідомо поринала в світ розпуст,
В світ мрій- незайманих й безхмарих.
А ти усе міцніше і сильніше обіймав,
Вставляв кинжал все глибше в груди.
А потім уночі спокійно засинав,
Приспавши совість, що говорила про осуди.
Я помирала, слухаючи сповідь тиші,
А зсередини долинався крик.
Втрачаючи, стаємо все ж мудріші.
І час цьому найкращий чарівник.
