Іноді так хочеться відгородити себе від цілого всесвіту і опинитись наодинці з самим собою, з своїми думками.
Бути самотньою простіше, спокійніше. Коли у тебе нікого немає, тебе ніхто не покине, не образить, не витре ноги об твої надії і сподівання.
Але іноді самотність набридає. Тоді хочеться ридати, кричати, вити від болю і одноманітності. Але ти не можеш, ти не маєш права. Бо ти вдома, серед людей, бо мамі це може принести переживання, бо ніхто тебе не зрозуміє.
І тоді самотність точить твою душу, наче вода камінь, повільно, але впевнено і беззупинно. Думки часто стають песимістичними і надокучливими, музика все частіше приносить небажані спогади, сонце не гріє, а дощ і буря відображають твій внутрішній стан.
Тоді ти просто відвикаєш від людей. Ти не хочеш їх бачити чи чути. Вони тобі не потрібні.
І після цього всього дуже важко навчитись знову довіряти людям, після океанів фальші і брехні, після глузування близьких і не віри у тебе друзів...
Але ти знову і знову потрапляєш у цю пастку. Пізнаєш людину, яку вважаєш іншою, чистою, не зіпсованою. Ти знову довіряєш. І знову помиляєшся, отримуєш всьоголиш черговий свіжий шрам на душі, нову порцію болю. А історія ця повторюється багато разів.