Завжди ностальгія приходить під вечір.
Сама її,мабуть,сюди запросила.
І сум важким шарфом лягає на плечі...
І горло стискає...і душить щосили....
І борються знову минуле й сьогодні...
Здається,що просто не можна інакше.
І сльози на очі...і руки холодні...
І фото,пісні,смс... стоп! не плачу.
Та перед очима,мов кадри із фільму,
Ті миті,що я розділила з тобою,
Тістечка перші,на кухні,вже спільній,
Яка тепер дихає лиш самотою...
Кімнату,як острів,закриту від світу,
Години проведені в ній віч-на-віч,
Весняні світанки,які не забути
І літню,лиш нашу,зоряну ніч...
Я згадую жовтень...двадцять четверте,
І твій день народження з тортом і чаєм...
Всі наші образи,мовчання уперте,
Усі смс-ки... \"Пробач.Я скучаю.\"
Палкі поцілунки,зізнання в коханні,
Побачення,радість, болючі прощання,
Обіцянки,дані у щастя дурмані.....
Та все ж таки осінь... ця осінь - остання...
Все стало минулим.Усе закінчилось.
Нічого нікому вже не повернути.
Нове життя...та все ж залишилось...
Таке,що не зможу ніколи забути.
Так... Ну, давай разбираться. С рифмами дружишь (правда с парой "світу" и "забути" явно что-то надо делать), ритм немного рвётся, но всё же выдержан, а самое главное - очень искренне. Так что - не смей бросать это дело. Пиши. Тем более, что делаешь это душой, а не головой (это видно), что, как по мне, очень-очень и очень...
Усміхнено-заплакана відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
спасибі величезне за критику і похвалу) мені це важливо)писатиму доти,доки писатиметься,обіцяю)))