Ти мовчиш, я говорю.
Я вже цілу годину говорю.
Щось тобі довожу.
А чи є то важливе…
Особисто мабудь мені.
Ти у вікна стоїш,
Ти спокійна, наче війна.
Спокійна і невблаганна.
Я би пішов од тебе,
Так куди…
Твоє мовчання нагадує,
Про залишки вини.
А може совісті.
Вона ніби ллеться рікою.
Але такою,
Яку вже не перейти.
То стрімка вода,
Наче карпатські пороги.
Що несе їх зверху вниз,
І не спинити її.
Не спинити навіть всесвітньому комізму.
Що з клоунами запряжено
У високому екіпажі.
Всесвітній комізм.
Що за маску маріонетки захований.
Він наче я.
Він подібний до мене.
Що зараз, і мабудь завжди,
Буду стояти перед тобою.
Але якщо спробувати
І помінятись роллю.
Бо за природою не можемо бути
Інші ми.
Але не вийде,
Не модно гратися із богом.
Він не сучасний.
Він – то ти.
І я плід його.
Ненавиджу крізь нього-
- тебе.
Навіщо ти створив янгола мені
Ти завжди в смуті коло мене.
Не можу я надихатись.
В собі.
Ти хоч і поряд,
Та така далека.
Не можу знать, куди твої думки.
Ти ніби жертвуєш собою.
Заради мене.
Але це вже є
Не прощено мені.
Бачив як приходив поп до тебе.
Та не вимолювать гріхи.
Ви не молили коло мене.
За те завдячую тобі.
І не звала мене скаженим.
Хоч як кортіло то тобі.
Тримала все своє при собі.
Ніколи ти не оскаржила на мене.
І зараз ти стоїш,
А я у пітьмі.
Намагаюся приблизитись до тебе.
Але що маю, - те й гублю.
По крихтах знов збираю.
Слово – ти.
Ти така далека, та я надії не втрачаю.
Я знов квітки збираю у росі.
Але.
Нажаль.
Вони з півдня вони змлівають..
А я знов набираю,
Ніби не знаю.
Їх цвіт не бачиш ти….
А може й бачиш, та мовчиш.
До чого етика тут.
І слова моралі.
Ти більше того.
Я це знаю.
Та гордість у мені
Все не змовкає.
Щоб її звабили чорти!
Я Падаю навколішки
Й кажу – прости..
