Я потрапила сюди у три тисячі тринадцятому році через веб-простір. Я пройшла крізь серця тисяч персональних комп’ютерів. Майже звикла до нового образу, хоча спершу було неприємно.
Моя доленосна подорож почалася чудового зоряного ранку на міжзоряній планеті, моїй просторій домівці, розташованій за широкою вуаллю зірок. Родина називає нашу планету Домум , хоча земні науковці стверджують, що ця планета – Коричневий Карлик. Але це не так, моя планета єдина і неповторна, вона не є зіркою, біля неї немає орбіт і галактик, тому що вона вільна. Домум -це будинок Зірок- посланців, які, немов світлячки у густому темному лісі, розсипаються вогнями Любові серед усіх галактик. Неозорі космічні простори сховали Домум так, що навіть найменші комети не загрожують нам. Ми - родина міжзоряної любові, це ми запалюємо зірки, якими милуються особливі Земляни. На жаль, наша праця стала непотрібною для землян. Ви знайшли інші зорі, які сяють у кожному будинку, це- комп’ютери. Я прийшла сюди, щоб нагадати про найкоштовніші діаманти - про ваші серця.
Телепортація відбулася успішно. Планета. Її не впізнати. Я бачила її раніше, коли заплющувала очі, а мені розповідали про інше світло. Це було світло вашої планети. Я тоді ще мружила очі, бо моя фантазія мене не дурила і ця планета закарбувалась десь у надрах моєї підсвідомості. Ще тоді я твердо вирішила, що обов’язково буду тут. Я потрапила у світову мережу Інтернет. Мене скачували сотнями, тисячами. Я назвалася Любов’ю. Люди жадібно розтягували мене на шматки і зберігали у своїх комп’ютерах. Таким чином я запалила ваші нові зорі.
Мій розум ніколи не збагне, що таке душа, чому ж користувачі страждали від моїх файлів, видаляли мене з операційної пам’яті, але зберігали у спогадах. Мене називали фальшивкою, інтернетною любов’ю.
Навчилася розуміти людський розум. Це такі глибокі прірви без програмного забезпечення та пошукових систем.Справді феноменально. Невже так можна існувати?В одному блозі я знайшла ключ до людського серця. Землянам потрібне реальне кохання, вони перестають поважати любов у соціальних мережах.
Я народжувалася . Важко, повільно, як гаснуть зорі. Кожна зірка страждатиме, коли її діамантовий блиск стане гранітом. Ставши духом, втратила можливість дарувати любов, тому що моє серце не палало цим світлим почуттям.
Мені потрібно було зректися зоряної породи щоб запалити даний мені граніт вогнем кохання. Я довго сиділа на озоновому шарі , повільно огранювала кам’яне серце, воно не копійоване у файли. Справжне серце!
Без душі, з кам’яним серцем у кишені я блукала стежками цього раю. Мій перший світанок був рожевим. Щось невагоме пробудилося в мені, воно не істота, це був простір і він рухався.Згодом я дізналася, що це було почуття.
Земля! Яка ж це чудова планета, вона зшита з кількох різнобарвних клаптиків. Кожний потрібно відчути, тут є: країни, реальні люди, вода і пісок, вітер. Вночі я дивлюся на зірки, передаю вітання родині яскравим відблиском мого гранітного серця від місячного диску. Минали пори року, а на іншому клаптику нічого не змінювалося.
Я йшла. Я просто йшла. Дорога була довгою і здавалося нескінченною. Кожного ранку я вставала від теплого вітерецю і продовжувала свою подорож. Одного разу я зустріла чоловіка, котрий йшов, а недалеко стояла дівчина плачучи і махаючи на прощання йому. Її лице було бліде, руки крижані , котилися сльози. А він тихо йшов, стиснувши руки в кулаки. Хотілося йому заплакати, та сильні не плачуть. Вони любили один одного. А я йшла далі усміхаючись. «Не пощастило їм,нещасні, а я щаслива, бо нікого не кохаю», - подумала я . Дорога ж моя продовжувалася далі і далі. Коли сонце ховалося за обрій я лягала на зелену траву і починала засинати.
Я полюбила Літо, воно причарувало мене першим поглядом світанку і заходом сонця. Воно стало для мене всім сенсом перебування на Землі, його тепло гріло мої зоряні долоні. Коли воно зникало, я шукала своє Літо по всій планеті,а знайшовши, горнулася , наче востаннє. Моє гранітне серце запалало так потужно, що, напевно ,перетворилося на іскристу зірку, розсипану на одежі Літа. Вперше моє міжгалактичне серце відчуло що таке кохання. Літо не прощалося зі мною ніколи, гралося, лоскотало промінчиками, омивало теплими океанами.
На глибині океану я знайшла кілька неживих Зірок. Ідеально витесані, вони мерехтіли слабким світлом смерті . Хто ж заманив їх на Землю? Можливо, вони такі ж як я, чи кохали вони тут?
Я чесно виконувала свою місію Зірки Любові. Люди відкривали свої кам’яні серця перед могутнім зоряним вогнем кохання. Моє сяйво рясно заполонило землю, як точки WI-FI. Закохані земляни могли відчувати моє тепло у своїх долонях, дарувати його. Я щаслива.
Зірки- предки вже були на цій планеті, коли ще не було Домашніх Зірок і люди не знали про інтернет. Зірки Любові горіли тут тисячоліттями, я запалила їх знову. Можливо, я помру тут, як і мої попередники, але моє, запалене літом , серце завжди буде сяяти з космічних глибин, аж поки земні істоти не загасять полум’я у своїх серцях.
Доручення виконане. Моє солодке Літо співало мені романси на березі широкої річки, ми дивилися в небо.
Кохане Літо, ти дочекаєшся іншої зірки, я ж залишуся тобі вірним світилом на небі. Жаль… Мої обпалені крила падають донизу, в глибину океану, і я за ними у погоні. Я відрощу нові крила. Твоя планета мене чекає.
Я прощалася із своїм коротким тисячолітнім життям Зірки Любові. Я мріятиму про наше майбутнє. У вічності я чекатиму Літа, щоб відірватися поглядом прямо у Всесвіт. Ми зустрінемось там, де хороше і тепло, де немає більше нікого, немов останні романтики планети блукатимемо між власними світами.Я намалюю тобі яскраві галактики, у букеті ціле поле, навколо гори, вони не сплять, по вертикальних стежках до неба мандрують самотні мрії.Часу тут немає зовсім, стрілки годинника збилися з орбіт назавжди...нарешті.
Прощай, закохана Земле, я прожила свій вік тобою.
ID:
404351
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.02.2013 13:09:07
© дата внесення змiн: 26.02.2013 13:09:07
автор: Кавалева
Вкажіть причину вашої скарги
|
