Самотній клоун розгублено плаче.
А кого ж тепер він має смішити?
Минули часи, коли гладкий і ледачий
Овації легко він міг заслужити.
Так було колись – він був щасливий!
Народ із пузатого невдахи сміявся
І клоун зумисне ставав дратівливий,
Й кумедно насмішникам своїм кривлявся.
Капали сльози. Минуле минуло.
Лиш спогадом тішать усмішки яскраві.
Обличчя гримаси колишні забуло,
Утоплені у висихаючій славі.
Нема вороття у крилате юнацтво
Ростуть на зворотнім шляху самосіви
Оглянеться клоун на циркове кріпацтво –
Засмучено зморщить чоло своє сиве.
Гайнули роки, немов в небо птАхи
У цирку був відданим клоун слугою.
Брав на арені – взяв й в житті роль невдахи –
Лишився на старість самим сиротою.
Елегія дум… Куди від них дітись?
Не було ніколи у нього дружини…
Обрав він арену… Глядачів взяв за діти…
Пройшло так життя… І ніхто тут не винен…
Легенько торкнусь за плече дідугана.
А, знаєш, у цирку, - скажу йому чемно, -
Часто ти зцілював душевні рани…
Ех, клоун, всміхнися! Ти жив не даремно!
