Дощ...Потрохи вимиває з серця наболіле...Зате відчуття самотності і пустоти,образи і безвиході,мов кружляє в самітній кімнаті.Згадка про те,що так ще недавно плакала по ночах,бо не випускала ті думки назовні,біллю тамуючи в собі.Біль-єдине відчуття,яке панує у душі понад два роки.Хочеться кричати на увесь світ,аби всі знали про ті цвяхи болю,з якими в серці приречена жити.Проходить час, та все тільки ускладнюється.Одиноко жевріє надія в серці,що колись залікуються рани. А за вікном дощ...
Жінка теребила пам*ять.Відкидала лушпиння,хотіла прогледіти крізь роки своє прожите.Визбирувала зернятко до зерняти... Та набігали сльози. Наболіло,душило.Думками поверталася туди, де син лише познайомився зі своєнареченою,а потім вже дружиною,Оленкою. Високий, пристійний,темноокий блондин..Мамина кровинка,надія на старість.
Про родину невістки подейкували,що до ворожок їздять. Не зважила Анна,гадала народ плете/і не таке придумують!/.А сама плекала синові найкращу доленьку. Не збулося. Чи то серце мами сліпе було,чи то сила яка.Не розуміла.І зараз не розуміє,та сина не впіз - навала,він нечебто втрачав глузд...Якась та пам*ять невигойна-раптом нахлинуло все:біль,докір,розпач.Все перемішалося,стало стовпом перед очима,як тоді.
І як вона не бачила,що найпочеснішою гостею на весіллі її сина була знана ворожка?Ще й навпроти молодих посажена...Засліпило. Ніхто не підказав тоді.Та гнала б,проганяла б з хати,вибивала з думки.
Назар став бокувати,цуратися родини.Невістка мовби вкрала його, вбила волю і пам*ять в нім.А мама,як обкрадена чайка,шукала свою дитину. Ту, котру виплекала ласкою і любов*ю,вистелила дорогу добром і надією. Як не чекала-не признавався,гидився нею. А роки йшли, тулили один до одного заплакані дні і невикришені ночі, нашаровували болем.
Народжувались внуки. Свої і чужі..
/далі буде/
ЧУДОВА ПРОЗА У ВАС . зачиталася і чекаю продовження з нетерпінням (по-секрету кажучи сьогодні зайшла на сайт із-за цього,хоч часу обмаль) . НУ чекатиму ...