На екскурсії п’ятого класу
із далекого Чорного лісу
я приніс тобі білого рясту
і очима з тобою зустрівся.
Та відвівши допитливі очі,
ти у гурті дітей заховалась.
Ну які там ті примхи жіночі,
коли вчительці квіти дістались?
Що там діти могли обіцяти? –
Кучеряві не смикати кіски,
арифметику дати списати,
і портфелем не битись – навіки.
Підростали. Здавалося часом,
що лишилося тільки три кроки,
як із греблі – у вир, викрутасом,
мов до сьомого неба - високо.
І здавалось, вже й випало щастя
перед Нею злетіти до неба
понад мур і пелюстки латаття
аж до дна, де сплітаються стебла.
Щоб, зустрівши Її за хвилину,
прочитати в очах здивування:
– Ну для чого у жмені хлопчини
білі лілії – квіти кохання?
І востаннє, де міст над водою,
де з’єднали потоки дві річки,
роз’єднали нас квіти з тобою
на літа, на роки і навіки.
У холодній воді по коліна
я зривав тобі жовті кувшинки.
Там написано – Вова і Ніна,
де проходили чаплі навшпиньки.
Ой, які ми були ще зелені.
Я дивився в ті очі востаннє:
– Ну для чого взяла ти у жмені
жовті лілії нам на прощання?
