Скажи, чиє ти небо вкрав?
Кого ти залишив без світла
у темряві заблудлого життя,
втікаючи від власного каліцтва?
Кого ти вбив заради почуттів?
Тепер ти можеш відчувати більше,
того, що викликає біль,
чи навіть написати вірші?
Зізнайся, тебе це веселить!
Ти ж бачиш, як вони страждають,
Коли їх мрії робляться як дим
І в небуття несамовито утікають.
Ти – не боєць, ти - просто паладін.
У вірності тобі немає рівних,
Бо ти лиш пес в руках госп́одарів,
Що за наказом лає гнівно.
Засни, упийся вічним сном!
Гарматний постріл не розтулить віки,
Поки уста промочені вином
Благатимуть божественнії ліки.
Тобі душа б намуляла кістки.
Не каяттям твоє життя умите,
Бо це буття хоч схоже на людське,
Чужими бідами і відчаєм убите.
...А вірш гарний, образний. 
