Шепочуть верби про щось до калини,
Над квітом липи пташина снує,
А над стежиною бродить дівчи́на,
Милує слух, як зозуля кує.
В роботі зайнято пурхають бджоли,
А в очереті, немов вечорниці.
Дитячий сміх чутно на видноколі,
З відром прямує дідусь до криниці.
То мій дідусь, він глава всього роду,
Ось мужньо ставить відро він з водою.
До нього я поспішаю в суботу.
"За тиждень скучила так за тобою!"
Йому кажу я, і взявшись за руки,
В обіймах ми поспішаєм додому.
Вже чую я для душі милі звуки
Мого села. Не зважає на втому
В дворі бабуся. "Моя ти красуне,
Я так за тиждень скучала, повір!"
Ще за двором я кричу, не стиджуся
І стрімголов забігаю у двір.
Якого щастя ще в світі шукати?
Для мене більшої втіхи немає,
Як до грудей своїх рідних прижати
І за столом випить чашечку чаю,
Із миски взяти пухкенький вареник,
З городу ось вже примчав і кавун.
Бабуся з маком спекла ще й крученик,
А на тарілці чекає дерун.
"Бабусю, дякую, більше не буду!"
Я найріднішим очам промовляю,
В селі моєму я скрізь і повсюди
Пісні про щастя душею співаю.
О дай же, Боже, моїм найріднішим
Здоров'я, сили й не знати жалю!
Я кожен вечір молюсь за них в тиші,
Бо більш за все їх на світі люблю!