Любов, що у серці я ношу,
Була, як вітер, як сонце.
Тепер — як свинцева печать,
Наднепосильна на все життя ноша,
Що важить тонн десять,
Навіть не п*ять.
Вона сидить у мені гріхом
Незамоленим і непрощеним.
Вона — недописаний,
Бог його зна, який том,
Вона — бур*яном
Надглибоко пророщеним.
А могла би й цвісти,
Не те, що весняними,
А й навіть (справді!) зимовими квітами,
Та сходять від неї хрести
Понад мріями,
Що згублені десь між орбітами.
Вона — наче знак,
Як містичний фантом:
Хоч і женеш, та все ж повертається
Вірним, хай диким, і змученим псом.
Але — то моє,
Тож нехай залишається.
Вона — наче птах. З перебитим?
Та ні — "в кашу" крилом:
Від таких природа, і та відмовляється.
Але іноді — злітна смуга,
Мій власний аеродром,
Неначе дитя, а від останнього не відрікаються.
