Чи мiг придумати фiлософ,
не маючи в собi зерна,
Єдино вірну аксіому:
Вітчизна-мати, ти одна
Чи вірно чуємо,
не раз,
цей мудрий вислів,
цар всіх фраз...
Мене плекала Батьківщина,
люблю осяяну красу,
І гріє серце рідна мова,
почута раптом, серед сну
Та мова,
що її віками
співучий
викохав народ
Коли квітчав
себе вінками,
чи, умиваючи сльозами,
Збирав для діток мерзлий глод
Колись могутняя держава,
тугою піднята з колін,
Надії повені розливом,
до волі потягом русин
І думка мозок розриває,
вирує покликом душі,
Що нас важливий час чекає,
прийдем до вищої мети
Бо на країни роз`єднало
жагою влади та багатств
Не іноземних бусурманів,
своїх міністрів, підлих «ганз»
Про незалежність нам волали,
піклуючись про власний зиск,
Народ тихенько обкрадали,
і квіт розладу звичний тиск
Немає спільної країни,
«товарищ» - вже не так звучить,
І звідусюди – «пан» лунає,
а хто не згоден – той змовчить
Мов іншого в цей час не знає
Панів, розхристаних душею,
вже пережив простий народ,
Але я ясно розумію –
як чуєш «пан», почуєш й «хлоп»
І чи не буде гнути спину
на зиск новітніх нью-панів,
Той хлоп, що гучно «Так!» волає,
прийнявши зойк сови за спів
І мимоволі розумію
ту думку,
що горить
весь час
Як вогник маяка
палає
і не дає забути вас,
дві рідні мови
Бо з колиски
я чув
пісні
і на російській
Могутній єдністю надій
Тих предковічних поколінь,
що були разом
і в неволі
Та й не забуду я ніколи,
признаньем честно поделюсь,
Дві рідні викохані мови,
одне коріння – КИЕВСКАЯ РУСЬ
А також із вступом до Клубу. 
