коли фіолетовість вечора пробує вікна мого балкону на смак, коли сяйво місяця злизує шибки так, ніби пломбір, і я, безперечно пришпилена втомою до підвіконь, лишаюсь одна наодинці назовсім і ти... шепочеш щось в трубку на кшталт я сумую шалено приходь пригорни і я... лікті кусаю нервово спинаючись майже навшпиньки бо так мені ближче до зір, спішу десь туди де повітря розріджено тисне у ніздрі свою порожнечу, бо так мені легше, все-таки легше, хай тільки на дотик свободу а може, й на слух. і коли зранку кава я згадую фразу кожну і слово за словом витягою з ніжного шепоту твого, добавляю кориці здається лише в сподіванні забути, затерти, спинитись... застелена постіль нікого не кличе і стигне щоранку так само, як кава, яку я холодну вливаю в діру умивальника вкотре. день, ніби страта камінням – в мене кидає людей і емоції, а потім коли обеззброєність вечора входить, колише балкони, ти шепочеш у трубку між ніжність приходь, я сумую. хтось плаче в сусідів, розказують вікна, десь виє собака десь вичахла зірка, напевне.. та сама, моя. де ти блукаєш? в полоні яких снореалій? там, де я ткала твій образ і плакала. а зранку холодною кавою буде пахнути.
