Частина 5
Світанок проривається крізь хмари
Я знов блукаю лабіринтом стін
Ми більше не Дедали та Ікари
Ми – Мінотаври
Заховали біль і розриваємо життєві струни
Куди завгодно,
В усі закутки душі ховаємо себе
Тільки б забутись, що ми – не ми
І що нас більш ніхто вже не веде
Загублені ми душі
Не навчені життю
І винні в тому, певно, ми
Я знов молю Його
Але за мене крок ніхто не зробить
І тану, тану
Розтривожена сумлінням я своїм
Я співісную стільки літ з тобою
Що ж заважає відійти мені?
Моє минуле виткане все з болю
І я вчепилась в нього, визнаю
Бо що ж я інше маю, крім тих сліз та бою
За свою душу
День перетікає в ніч
І плавно так вривається світанок у мої тенета
Більш не відпущу
Ми проміняли вічність мого лету на твою сірість, плаху та забутість сну…
Травень, Липень 2012
