___________________________
8______________________________________
Тож, Попелюшка прибула на бал. Ну, може, не дуже Попелюшка і, може, не на бал. Але щось, на кшталт цього. Анжелка вже також чекала біля входу. Там було ще купа народу, що стояла в черзі до клубу за новою порцією емоцій та знайомств. А суворий дядько на вході пропускав тільки обраних, не обґрунтовуючи і не пояснюючи, причин відмови. Ось таке воно життя клаберів. Нелегке й примхливе. Не так глянув чи одягнувся – і ти вже персона нон – грата в даному місці. А ще попробуй поскандалити. Слава про твоє неблагочестиве его перетне рубіж не те що мережі одного клуба, а цілого міста. І ти так і залишишся осторонь сучасних розваг. Такий собі аскет – антимораліст. А ще завжди дивувало, де вони набирають таких людей на фейсконтроль? Де штампують цих височенних та здоровенних афроамериканців? Де цей підпільний генератор потужних чоловіків, з якими не посперечаєшся? Де це «Ельдорадо», звідки виходять ці брили силової потужності?
Так чи інакше і цей рубіж пройдено. Добре, що колишній Анжелки – один із власників цього клубу. Тому тут нам всюди зелене світло. І то радує, що не приходиться стояти в цьому ланцюжку та чекати «Соломонового суду», що вершать незнайомі і надпотужні люди. В будь – якому разі знайомства у нас вирішують все. Тож, ми всередині. Танцмайданчик вже готовий прийняти купу гостей, але поки що тут «тусуються» тільки обрані особи, що вже встигли посвітити карткою V.I.P. на вході. Отже, сідаємо за заздалегідь замовлений столик і поринаємо в атмосферу нетверезої спокуси, приправленої димом, кальяном та музикою. Тут особливо не поговориш. Але не для цього всі й зібрались. А, так, даруйте, до нас уже підійшли 2 дівчини, з Анжелиної роботи, Алла та Ліна. Обидві модельної зовнішності та завжди у пошуках нової жертви, чи то пак особи, що може їх зацікавити та створити приємну атмосферу бодай на цей вечір. Тут час йде непомітно. В цьому змішанні танців, випивки, світломузики, та купи народу вже й не зрозумієш, де та що. Тож, приходиться просто з головою поринати в цю течію, що несе за собою та затягує у вир емоцій.
…4 година ранку…Хрещатик. Аліса повільно йде по вулиці, прямуючи до фонтану. Вода заспокоює. Боже, вже 20 хвилин лунає в голові лише цей сет з останньої добірки дискжокея. Здається, це не припиниться ніколи. Весь світ йде обертом. Вже не пам’ятаю, як вийшла і покинула це місце скупчення всіх, кому більше нічого робити в суботу ввечері. Тобто, що мене привело сюди, теж не відомо… так дивна це штука. Алкоголь. Він може надати почуття вседозволеності та неймовірного азарту. А потім – просто придушити тебе пекельними муками. Нібито всі внутрішні органи карають тебе, за свої пережиті страждання. Пекло… В голові дзвін. А на розумі він. Чомусь вирішила набрати Антона. Так, правду говорять, саме в нетверезому стані людина робить найдивніші, але найбажаніші речі. І чому це він мені сьогодні не дзвонив? Що таке, обпекло вчорашнє ні? Заділо? Ну що ж, не завжди отримуєш, що хочеш, хлопчику! «Так, зберись, ганчірко. Склейся до купи і знайди телефон» – єдиний монолог з собою. Все, на що спромоглась Аліса. О, ось і він. Майбутній передатчик її бажань та думок. Майбутній обломувач кайфу її жертвам, що прокинуться набагато раніше, ніж сподівались. Так, а потім буде соромно, тільки це буде потім. А поки що, цей агрегат радощів та смутку був вже в руці. Все на екрані трохи розмито. Але продивляється надпис 48 неприйнятих викликів. Ого, кому це я так треба то? Незрозуміло. Так дивимось. 30 від Антона. Ого. Все таки дзвонив. Молодчик. І смс від нього. «Ти де пропала? Чому ігнориш? Вийди на зв'язок. Я ж нервую!» Потім декілька від Анжелки. І ще пару незнайомих номерів, мабуть, її коліжанок. Ну, то, мабуть, шукають. Ні, більше туди не повернусь. А завтра скажу, що не бачила і не чула, типу накрило і все таке…А ось Антон сам нарвався. Тож набираємо…Знов цей противний жіночий голос говорить, що на рахунку 0 грн 30 копіЙОк. Добре, що безлім. Але, як же іноді хочеться закричати їй в трубку типу: «Дурепо, я знаю, сама поповнила б мені і не тренділа», – а то тільки щоразу повторює, і щоразу одне й теж. Іноді, аж виморожує. Саме тому, мабуть, і купують люди картки поповнення, щоб ця тітонька не ввижалась їм аж до нічних кошмарів, типу вам залишилось нуль років три місяці, будь ласка, купіть наш ваучер, і ви подовжите ваше життя ще на певний час… фее. Як представлю, аж зле робиться. Бідний її чоловік, це ж він цей голос щодня чує. Не позаздриш. Мабуть у телефонних компаніях кастинг проводиться на самий жахливий голос. Хто проходить – той записується і тероризує все населення своєю однотипною мантрою…
Так, пішли гудки. Ось і почав таймер відлік хвилин – знач слухавку піднято!
– Привіт! Ти що спиш?Ги…
– Та намагався… ти де? Що з тобою?
– Я – на Хрещатику. Тішусь життю. Вдихаю вранішнє повітря і насолоджуюсь прохолодою травня.
– Ти що накурилась? Що ти верзеш?
– Сам ти накурився. Ми просто трохи погуляли. А тепер ось сиджу і чекаю, коли прийде бажання і спроможність добратись додому.
– Моє ти чудо, лишайся на місці. Скоро буду. Тільки нікуди не йди!!!
Так і знала. Що приїде. Що ринеться спасати свою даму серця, як рицар Середніх Віків. Прикольно. Ну що ж, чекаю рівно 17 хвилин, потім все, час вичерпано.
Але він з’явився раніше. Коли пройшло тільки 9ть. Здивував. Обережно обійняв. Напоїв кавою. Де він встиг її вже придбати по дорозі? Так, завжди – в арсеналі має все необхідне. Потім викурили по цигарці. І це також, як панацея. Мій особистий супермен. Добре, що ще є такі люди. Які просто можуть бути поряд, які знають що потрібно, коли, де і як. Я, мабуть, жорстоко випробовую їх зазвичай. Своїми примхами та переборами в потребах. Як іноді хотілось би перед ними вибачитися. Ой, це магічне слово ВИБАЧ. Попрохати пробачення, в маршрутці за те, що наступила випадково на ногу – то запросто, точніше обов’язково, але за те, що на болючий мозоль в житті, або за свою нестриманість, недоречність, то це занадто тяжко. Так, щоб з сенсом. Так, щоб до мурашок пробирало. Так, щоб щиро. То тут, проблеми. Мабуть можна пальцях рук можна порахувати. Що це гордість чи обачність? Пересторога від інших чи закритість у своїй шкарлупі, щоб не показати власних почуттів. Щоб не здатись слабкою. Краще бездушною скотиною. Але ні на міліметр ближче до серця. Просто боязко сприймаю оточення. Щоб воно не влазило у щось моє. Краще сто разів сказати дякую, ніж 1 раз вибач. Взагалі не люблю людей, які часто просять пробачення. Воно не справжнє. Скоріш просто для очищення власних гріхів. Щоб просто вибачити себе і не здаватись винним в очах оточуючих. Ну, що ж, кожен вибирає сам стиль і манеру поведінки. Ми ж не судді.
Так ось. Десь близько 5ї ми сіли до авто та під одну з моїх улюблених пісень ОЕ «Твої зелені очі» вирушили в напрямку мого дому. Як приємно просто відчувати, що про тебе піклуються. Що ти з кимось поряд. Як давно не було такого. А там, вже біля будинку, все було чинно й благородно. Довів до квартири. Відчинив двері. Сказав до зустрічі. Відсипайся. Сів в авто й вирушив додому. Благородно, однак. За що йому велике дякую. Бо все інше потім би визвало шквал ненависті в його адресу. А ще більше у власний бік. Бо, потрібно у всьому знати міру. Тож, зараз потрібно йти поринати у світ сновидінь та сподіватись, що головний біль та проблеми похмілля цього разу оминуть тебе. В будь – якому разі все це ще буде пізніше… а поки що закриваємо штори та просто відключаємось…
ID:
430208
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.06.2013 16:12:56
© дата внесення змiн: 08.06.2013 16:12:56
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|