Разом завжди не будуть люди...
По різні боки їх доля розсудить,
Не з тої причини, що линуть осуди,
Просто життя це бита посуда.
Не склеїш ні з боку, ні з права, ні з краю,
Часто - Чому? я у неї питаю.
А тут без шуму, крику чи гаму,
Просто малюєш у думці драму.
І знов слова, помисли, люди.
Одне ніщо, в одне нікуди.
Із чогось в звідкись, кудись, чомусь,
Пробач, напевно я проснусь...
Із цього сну ввійду в реальність,
у цю безкраю горизонтальність.
Та попри все і при всюди -
Разом завжди не будуть люди:
Когось розлучить смерть,
Когось притопчуть злидні.
Хоч це життя, та ми частково в цьому винні.
Часом самі не знаєм в чому,
Між інших лиць гамуєм втому.
Знов інтернет, стосунки, лабільність…
Зрештою, дратує щоденна мобільність,
І ці слова покриті іржею,
Зараз я просто за мережею…..
Мільйон повідомлень і море слів,
Здається усе як і ти хотів -
Хвилини до ранку, чашка, вино,
І знов запитання:
- Та що це було?
Хоч вибачень стоса, та мало толку.
Крутяться люди мов головоломка...
Без зайвих слів і пафосу в ритмі,
Іде життя мов за алгоритмом.