Мій дім замітало трьома снігами,
Що перший, коли цвіли абрикоси,
І вишні цвіли, крізь пошерхлі рами
Просилась весна, ніби все ще й досі..
А щось волохате і зле в підвалі
Хитало розмірено головою.
Від стін відставали важкі шпалери,
Звисали і скручувались в сувої,
А потім усі пелюстки зів’яли
Зів’яли сніжинки, і стало лисо.
І довго про сніг лопотіло листя.
Мій дім замітало трьома снігами,
Що другий, легкий сніжок тополиний,
Він швидко горів, і його спалили
І стало так чорно і просто-просто.
Все вищі і вищі зарубки зросту.
А потім тополі усі зрубали,
Зрубали дерева, І рік за роком
Щось чорне чудне волохате в хаті
Ходило і човгало довгим кроком.
Мій дім замітало трьома снігами.
Що третій, останній, глевкий, незрілий,
Я вийшла на ганок – гілки гойдались,
І гойдалки скулено прорипіли:
«Ой, мамо, снігами іти, снігами,
Не буде дороги, не буде дому,
Не буде зорі і не буде крапки,
До самого краю, самої брами
Снігами, іти, снігами.
Снігами.
Іди.
Хоч би звідси,
А не куди.
Світи.
Поки є
Ще твої світи.
Повсюди
Страшне волохате зло.
Твій дім.
За
Ме
Ло…»
