Продовження
- Спасибі, Галочко! Усе, як у всіх, - писала Наталія подрузі-однокурсниці.
- Тоня у нас розумниця! Вчиться на «відмінно»! І Олечка підростає. Красунька! З характером дівчинка…З характером…І в кого вона така? Не знаю.
Микола працює, все там же…Платять небагато, зате в теплі.
Будинок добудував. З двох кімнат зробив чотирикімнатну квартиру з усіма зручностями в центрі міста.
Уявляєш, у цьому ж будинку ще дві кімнати продавалися! Одну мої батьки купили, другу – Миколина мама. Мої, звісно, сюди не поїдуть. У них прекрасне місце в райцентрі. То брату Івану з Зоєю буде. От гарно, будемо з братиком поряд. А квартиру синочку Андрію залишать.
А Миколина мама тут…Ночами добудував їй ще одну кімнату, батька вже нема, а одній їй було моторошно. Нехай буде так…Колись внукам житло залишиться…
І грядка біля дому є. Микола все там…І парничок має, і огірки в нього найкращі, і помідорів вдосталь.
Гараж почав будувати. Мені так машини хочеться. У Івана є, без проблем нас і до мами з татом, і на річку з дівчатками, і на дачу до себе возить.
І у вас є, і в Олечки машина. Тільки в мене нема…
Микола підприємництво відкрив. Та толку з того мало. Грошей звідти нема і не буде. Все марить Микола якимись ідеями. Хай марить…
Слава Богу, хоч телефон за пільгами скоро проведе, будемо тоді
говорити, Галочко…Що тут у листі напишеш…
На роботі у мене усе гаразд. Просуваюся потроху вище, завуча пропонують. А з дітьми у мене ніколи проблем не було, вони мене, як вогню бояться. Ох і бояться…І чому? Я тільки гляну…
Отак, подруженько. Як тільки вдасться купити машину, то все буде так, як у всіх, - закінчувала Наталя.
Знервований Микола прибіг з роботи додому, швиденько переодягнувся і - до роботи. Добре, хоч Олечку не треба з садочка забирати. Це тепер мамина робота, все ж полегшення, - думав Микола. – Тільки не миряться вони з Наталею. Крутий в дружини характер, та й в мами не мед. Коса на камінь. Ото клопоти мені з ними…- думав Микола, все будуючи і будуючи вечорами, а то і ночами, вихідними та святковими днями.
Жодна хвилина не була пущена марно у житті цього чоловіка. Яке там свято, який відпочинок, коли вдома стільки роботи?!
Це Івану все легко дається. І робота «калимна», ось і в батьківську хату переїде, і дачу допомогли звести… А Микола все своїми, все кровними.
- Дивлюся я на тебе, сину, та й серце кров’ю обливається. Чому ж ти так пізно вечеряєш, коли усі сплять? А я не сплю, все у вікно поглядаю…Працюєш і працюєш…Худий такий…
Змирився Микола з усім, змирився зі своєю долею…Роботи стільки, хіба є коли думати?
Дівчатка ростуть, в будинку вже тепло, всі зручності. Вітько – козак…
Не балував батько його та й не ображав. Часто був з ним влітку. Наталя подарунки купувала регулярно, нагадувала про всі події в колишній сім’ї та й з Ніною не вороги…Навпаки – друзі!
Не міг лише змиритися чоловік з Мотовилівським колгоспом. Усе в ньому було спільне: і майно, і думки, і погляди. А Катерина Прокопівна в ньому – голова! Наталочка – парторг-заступник! А Іван на посаді агронома-інженера з дружиною, що почуває себе дружиною щонайменше самого голови. Іван і їсти зварить, і в хаті прибере, і на дачу змотається. І все біля неї, як півень біля курки: «Зоєнько! Зоєнько!»
А Миколі місце хіба що в звичайних колгоспниках. Зроби, принеси, забери! І не дай тобі, Господи, подумай не так, як його очільник. Культ голови процвітав у цьому колгоспі. Маму треба було не просто любити, а й думати, як вона, робити, як вона…
Заступник сліпо любив усіх поважних членів цього колгоспу – і свого керівника, і підлеглого агронома, тільки не простого колгоспника…
Коли сиділи за святковим столом, дружина агронома святкувала, а заступник був на сторожі: «Іване, може тобі ще картопельки? А може, котлетку? А ковбаски не хочеш? Візьми ще огірочок…
Принижений неувагою з боку дружини Микола тихенько щезав з-за столу…
…І приготує, і для дітей мами кращої немає, і в хаті чисто, і на роботі все по вищому ґатунку – вже й заслужений вчитель! А Микола так і лишився Миколою…У вихідні ще й додаткову копійку заробляв, по базарах бігав, то десь наймався, та все без толку. Наталя все-одно мала більше, ще й зверхньо на нього поглядала. А іноді, дивись, ще й шпильне: «Ну і на що тих твоїх грошей вистачить!»
І так тоді Миколі стає боляче! Якби ж не сам, не один…А то ж ні в чому навіть підтримки не має. І любив Наталку, і годив її дурнуватому характеру, тягнув дівчаток в садочок і назад. Ет…Чого там згадувати…
А вона все: «Іди…Завтра…Голова болить…Ну, чого тобі?»
У неї родина, у неї турботи! Все відбулося! Діти, мама, братик поряд і невдаха Микола, який, нарешті спромігся на підтриманого Запорожця.
Хіба вона думала, як мучиться Микола вночі без жіночої ласки і ніжності, без теплого слова, без можливості відчути себе справжнім чоловіком у жіночому лоні.
- Кобель!- так і сказала, коли той проявляв свої чоловічі бажання…
Став Микола тридцять грам перехиляти. Тоді і настрій з’являвся, і хоробрість десь бралася. Вже й додому не йшов, не звернувши до баби Нюри. Так чайну місцеву називали.
А тут ще й мама рідна не витримала. Не схотіла жити поряд із невісткою, продала, збудоване Миколиними пучками, і подалася назад, ближче до доньки. Ох і боліло Миколі: «Нехай Наталя…То чому ж так зі мною?..»
Окрім щоденної роботи став жити він іще й мріями…
ID:
443443
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.08.2013 12:50:36
© дата внесення змiн: 15.08.2013 12:51:12
автор: Тамара Васильєва
Вкажіть причину вашої скарги
|
