Не помирай, скривавлена країно,
Ти дотягнись до то́го колоска…
З останніх сил, та будь не на колінах!
З останніх сил, та стисни кулака!
«Не помирай» – це моляться так зорі,
Коли вночі все тихшає навкруг…
І лиш страждання, смерть і дике горе
Сплелися в біль безмежних завірюх.
Не помирай, голодная дитино…
Усе до крихти вимели із хат.
Це твоя доля, славна Україно,
І твоя совість, ти, червоний кат.
А він святкує – ясно, де там совість,
А він танцює в Тебе на кістках,
А Ти голодна. Він Тобі натомість
Лиш понаносить голоду в мішках.
Горять по вікнах пам`яті шматочки,
Палають в серці вогнищем страждань.
І ходить ніч у траурній сорочці,
Аби приспати шум Твоїх ридань.
Бо їх щоразу чути, коли осінь,
Коли похмуро, сіро, листопад…
Вони в вітрах, у неба безголоссі…
Летять в серця потоком канонад.
