І ітиме тоді в жита,
Лісосмугою, де між вуликів
Неодмінно вирує життя
І літає шальними кулями.
І ітиме тоді в світи –
Ніби досі світу не бачила.
І тоді буде сонце світить,
Ніби просячи в неї пробачення
Бо в волоссі колись навзнак
Спало, мружачи очі-промені.
Там тепер чомусь сивина –
Сива мудрість, як попіл в комині.
Та не те, от знову не те –
В неї часу – до обрію, бачите?
Сива мати. В жита іде.
Вже дорослі – чого ж ви плачете?
Он же, все, як вчора було –
І веселка, і небо із зорями!
Там у неї інше тепло,
Із водою в ріках прозорою.
І, коли скінчаться жнива,
Заридають сурми за бабцею.
Бабця буде в серцях жива,
А все інше – уже абстракція.
