Неначе зі світу хтось гумкою стер усі кольори.
І тільки, як слід від пальців, прибитий дощем одинокий листок.
І не хочеться вже замальовувать фарбами цей брудно-сірий папір.
А хочеться кутатись в плед і слухать чийсь плач за вікном.
І зникли – навіки – і сонце, і світло крізь зелену каштанів призму.
Всі художники і поети навіть світло-рожеві свої зняли окуляри.
І ніхто більш не хоче гуляти по вулицях старого міста,
Тож ми усі втупились дружно в кислотно-сяйливі екрани.
Тож певно, така погода навіває самотньо-дурманний настрій,
Що не хочемо ми відсувати штори й надвір виходить хоч рідко
Крізь сонце, не лагідне більше, у світ, що давно не прекрасний…,
Бо наче змішалися всі кольори, і залишився тільки – сірий…
