Ах, Ялта… Ялта… все в ній не за планом.
В ній жде на тебе не один сюрприз…
Я в Ялті познайомилася з паном,
Високим і струнким, мов кипарис.
Не був він ні багатим, ні шаленим,
Та все ж запам’ятався краще всіх,
Бо щиро вмів сміятися із мене,
Ну, тобто, з побрехеньочок моїх.
Відьомська Ялта - не такі вже й смішки:
Тут не одна крутилась голова.
Він Ялтою любив ходити пішки.
Хто в Ялті був - мені поспівчува!
Нас справді було видно іздалека,
Коли ми з ним тюпачили рядком.
Він Ялту міряв, наче той лелека,
А я за ним котилась колобком.
І хай тобі хоч що, хоч як, хоч хто там,
Я поруч з ним щасливою була,
Неначе Санчо Панса з Донкіхотом,
Хоча й без Росінанта і осла.
А всі були від заздрощів зелені,
Шукаючи інтриг і таємниць,
Бо вмів він реготатися із мене,
А я з його веселих небилиць.
Нам заздрили Москва, Чернігів, Суми,
Як-то межи курортними людьми.
Як він поїхав - зразу стало сумно.
І дощ пішов, і штормик заштормив.
Підходили… а дехто - навіть близько,
Питаючи, немов про диво з див:
“А де ж той пан, той київський панисько,
Що разом з вами Ялтою ходив?”
А я сміялась: він уже в тумані…
Мов білий птах піднявся на крило…
Ах, Ялто, Ялто… Не була б ти гарна,
Якби казок про тебе не було.
